fbpx
Історії з життя
Господи, як же так. Як я могла її послухати, де були моя голова? Господи, вона мало нас не розлучила. Яка ж підступна

Грюкнули двері, все, пішов. Марина важко зітхнула, сумніваючись, чи правильно вона вчинила. Може, все було не так вже й погано, і вона поспішила?

Вранці, прийшовши на роботу, до неї одразу підлетіла подруга Світлана.

— Ну що? Ти зробила все, як я й казала? Пішов твій Дімусик?

— Так, я все йому виказала. Сказала, що він не чоловік, не приділяє час дружині, не робить ніяких подарунків, син теж не бачить батька. Житло моє, автівка допотопна, сором. Грошей вічно немає, хоч і гарує, мов віл. І вкінці заявила, що знайду собі іншого чоловіка, багатшого і соліднішого.

— А він що?

— Та що він, намагався щось сказати, та я не слухала, тараторила своє, все як ти мене вчила.

— Правильно, запам’ятай, подруга поганого не порадить. Хто, як не я, розплющив би тобі на нього очі. Я чоловіків бачу наскрізь, і хочу, щоб ти була щаслива.

Марина сумно закивала головою. Щасливою вона себе поки що не відчуває, навпаки, в душі з’явилася порожнеча.

— І запам’ятай, дзвонитиме, пропонуватиме миритися — не ведись, бо повернеться назад і все буде як раніше. А нам треба його провчити. Або взагалі, нехай котиться під три чорти. Я тобі нового чоловіка знайду.

— Щось ти собі ще не знайшла гідного, а мені так просто знайдеш?

— Ну, знаєш, я дуже вимоглива жінка, мені не кожен підійде.

Дмитро ще кілька разів дзвонив Марині, але вона не відповідала. Потім дзвінки припинилися, і Марина зовсім зажурилася. Вона кілька разів хотіла написати йому, але не наважилася.

— Світлано, він більше не дзвонить. Невже це все? Ромчик питає, де тато, а я оюманюю, що він поїхав, і коли буде, не знаю. Я хвилююся де він, та що з ним.

— Знаєш, подруго, у нього явно хтось є, і вже давно. У той час, коли він, нібито, був на роботі, я бачила, як він йшов вулицею. Він озирався на всі боки, ніби боявся, що його побачать. Я не хотіла тобі говорити, а тепер згадала. Тож, забудь про нього, подай документи на розлучення та й усе, хай платить адопомогу.

Марині не вірилося, що Дмитро її зраджував, але життя непередбачувана штука. Світлана запропонувала Марині сходити ввечері в ресторан чи клуб, потанцювати, але Марина відмовилася. Вона сумувала за чоловіком.

Часто гортала фотоальбом і згадувала, як вони зустрічалися, їздили відпочивати, зіграли весілля, потім народився Ромчик. Скільки теплих спогадів. А в результаті що, вигнала чоловіка, через те, що подруга постійно втовкмачувала їй, що у них все погано, що чоловік повинен те, повинен це.

Марина й справді почала вважати чоловіка якимось ніким. Так, вони жили небагато, житло залишилося Марині від бабусі, автомобіль належав Дмитрові. Ну не дарував він золото, та дорогі подарунки, лише кілька разів на рік скромні букетики та якісь дрібнички, зате від душі. А які смачні він готував котлети. А як любить свого сина.

Щоб розвіятися, Марина поїхала до торгового центру, безцільно ходила магазинами. Нічого не придбавши, вирішила попити кави, всі столики на фудкорті були зайняті. Вона раптом помітила за далеким столиком Дмитра. Він був не один. Поруч із ним сиділа Світлана.

Марина була вражена. Чому вони разом? Невже вони зустрічаються? Що взагалі відбувається? Дмитро сидів їв, у Світлани в руках була кава. Вона щось йому пояснювала, дивлячись у вічі. Він мовчки їв, а потім почав говорити, що саме Марина не чула. Вона присіла на стілець, сховавшись за спиною великого дядька.

Через п’ять хвилин Світлана вибігла з фудкорту. Марина підійшла до чоловіка.

— Ви що, разом? І давно?

— Марино, ти з глузду з’їхала? Сядь і послухай. В мене з нею ніколи нічого не було і не могло бути. Знаєш, що вона мені зараз сказала? Що в тебе вже давно є інший чоловік і що ти його любиш. Говорила, що ти меркантильна жінка, тобі потрібні лише гроші. І що вона ніколи б не покинула такого чудового чоловіка, як я.

Вона переконувала мене розлучитися. І розпочати зустрічатися з нею. Отака у тебе подруга. Я так думаю, що це завдяки їй ти мене вигнала?

Мариночко, я так скучив, ти не уявляєш. Щовечора згадую, як нам було добре разом. А ще я шалено сумую за Ромчиком.

— Господи, як же так. Як я могла її послухати, де були моя голова? Господи, вона мало нас не розлучила. Яка ж підступна! І до речі, куди ж це ти бігав у робочий час, Світлана тебе бачила, і переконувала, що ти мене зраджуєш.

— Соромно сказати, але я бігав на підробіток. Один мій знайомий розповів, що непогано заробляє вантажником. Я кілька разів сходив, тільки підірвав спину, з незвички. Але, нічого, я підлікуюся і знову піду, бо я ж не буду справжнім чоловіком, якщо мало зароблятиму.

— Ех, Дмитре, йди збирай свої речі та повертайся. Ти жив у батьків? Як вони там?

— Так, у них. Переживають, звісно.

Наступного дня Марина не побачила Світлану на роботі. Виявилось, що та звільнилася. Марина не хотіла ні бачити, ні чути так звану подругу. Правильно їй мама завжди говорила, що менше розповідай про своє життя подругам, бо не знаєш, що в них у голові.

Notatky оptymistk.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page