– Гості дорогенькі, що ж це ми всі посідали?! У нас же наречену викрали! Молодий, готовий викуповувати свою суджену? – голосно сказав тамада, ледь відлунали оплески після чергового тосту.
Данило, молодий і усміхнений наречений, уже збирався відповісти жартом, але раптом усіх приголомшив різкий окрик Людмили Іванівни, його матері:
– А навіщо вона нам узагалі потрібна? Набридне їй сидіти одній – сама прибіжить!
Величезний зал, прикрашений повітряними кулями, квітами і витонченими гірляндами, на мить завмер у напруженій тиші. Двоюрідна тітка нареченого, Тетяна Василівна, що завжди ходила за Людмилою Іванівною тінню, голосно пирхнула:
– І то правда, Людмило! Хай посидить десь там, подумає, чи варто їй узагалі виходити заміж.
Данило так розсердився, що його погляд потемнів від обурення. Він дивився на матір, не приховуючи ані злості, ані розчарування:
– Мамо, досить із мене цього цирку! Якщо не хочеш брати участь у викупі, поїдь краще додому і не псуй весілля!
У приміщенні панувала напруга: ніхто не очікував, що ввічливий та м’який Данило може так різко відповісти матері. Людмила Іванівна, здавалось, на якусь мить втратила дар мови – на її обличчі з’явились розгубленість і подив, адже вона звикла командувати всіма довкола. Але зрештою зітхнула, гордо випрямила плечі й відповіла:
– Ну гаразд, давайте вже свої конкурси.
Здавалося, непорозуміння зам’яли, але кожен, хто стояв у тісному колі гостей, відчув: це лише початок напружених стосунків між Людмилою Іванівною та її невісткою, Мирославою. Адже характер у матері нареченого – ого-го: упертий, владний, безкомпромісний.
Тим часом у сусідній кімнаті, куди наречену винесли друзі нареченого, Мирослава й гадки не мала, які справи точаться в основному залі. Вона сиділа в оточенні подруг – Олени та Оксани – весела і трішечки збентежена. Олена обняла її за плечі:
– Миро, чого ти так трусишся? Все буде добре!
Оксана, підморгнувши, додала:
– Та не хвилюйся! Найважче – це зібратись із духом і сказати «так», а ви уже це зробили!
Мирослава кивнула, зітхнула і проказала тихо:
– Знаю, просто мені досі лячно. Ми з Данилом знайомі лише пів року. Боюсь, що все надто швидко. І його мати така, владна. Начебто хоче командувати кожним кроком. А я не люблю, коли мене ставлять у рамки.
Оксана, що тримала букет нареченої, захитала головою:
– Зате Данило закоханий по вуха. Це найголовніше! Якщо справді любить, то мамине слово не буде для нього вирішальним. До того ж, ти і сама з характером!
Олена підтримала:
– Не бійся майбутньої свекрухи. Завжди можна знайти спільну мову. А якщо вона геть неможлива, то ви житимете окремо, робитимете власний вибір самостійно.
У глибині душі Мирослава раділа цій підтримці, однак відчувала, що непорозумінь зі свекрухою їй не уникнути. Вона пригадала, як познайомилася з Людмилою Іванівною всього кілька тижнів тому: та була гранично ввічливою, але в її очах читалося – ця і ця дівчина вирішила, що гідна мого сина?
Ледве Мирослава з’явилася на порозі, як свекруха почала розповідати, що «треба обов’язково хустинку завжди мати в кишені», «картоплю чистити за моїм методом», «сидіти за столом рівно» й чимало інших дрібниць. Уже тоді майбутня невістка збагнула: легким їхнє спільне життя не буде.
І все ж останні пів року промайнули в цілковитій ейфорії: романтичні прогулянки нічним містом, теплі зустрічі під каву на набережній, дзвінки до опівночі, щоб розповісти все, що сталося за день.
Данило швидко завоював її довіру, був уважним, дбав про Мирославу. Тому, коли він запропонував їй одружитися, вона не вагалася ні секунди.
Її батьки радили зачекати: «Ви ще надто молоді, станьте міцніше на ноги, потім і зіграєте весілля». Але Данило був таким щирим у своїх почуттях, що і батьки врешті погодилися благословити їхній шлюб.
У день весілля в квартирі Мирослави з самого ранку панував переполох: стиліст, візажист, фотограф, подруги з оберемками квітів. А потім – дзвінкі голоси з двору, бо приїхав Данило з друзями, щоб «викупити» наречену.
Олена з Оксаною приготували низку веселих випробувань: знайти серед безлічі інших туфель саме ту, що належить Мирославі, станцювати жартівливий танець, проспівати серенаду. Гості щиро сміялися, підбадьорювали нареченого.
Аж тут у двір влетіла перша блискавка – у вигляді Людмили Іванівни, котра нахабно відштовхнула фотографа і рушила до під’їзду. Її вірна супутниця, Тетяна Василівна, за нею, розштовхуючи гостей. Оксана ступила напереріз:
– Перепрошую, але для початку – конкурс!
– Геть із дороги! – гримнула Людмила Іванівна і спробувала відсунути дівчину.
Виникла непорозуміння, і тоді сам Данило вихопився вперед, узяв матір за плечі:
– Мамо, заспокойся! Чи ти береш участь у жартівливому викупі, як усі, чи їдеш додому. Обирай!
Натовп завмер, почувши такий ультиматум. Матір уперше побачила, що син може стати кам’яною стіною між нею й власними рішеннями.
Вона щось прошипіла собі під ніс про «дитячий садок», але підкорилася. Веселий настрій на коротку мить потьмянів, однак Олена та Оксана зітхнули з полегшенням: головне, що Мирослава не бачила цієї сцени. Можливо, минеться.
Та на тому пригоди не скінчилися. Вже під час бенкету, коли всі щиро тішилися, що церемонія пройшла гладко, знову трапився неприємний інцидент. Друзі задля розваги «викрали» наречену, забравши її в інший зал, а ведучий оголосив у мікрофон:
– Шановне панство, наречена зникла! Молодий, чи готовий ти розкошелитися, аби повернути кохану?
Люди засміялися, зааплодували. Данило підвівся, регочучи. Та раптом пролунав холодний голос:
– А навіщо вона нам узагалі потрібна? – це знову заговорила Людмила Іванівна. – Набридне там сидіти – сама повернеться!
У тиші, що настала, пролунав високий смішок Тетяни Василівни:
– Слушна думка, Людмило!
Данило різко розвернувся:
– Мамо, замовкни негайно!
У залі почувся глибокий вдих колективного здивування. Ще ніколи Данило не говорив із матір’ю подібним тоном. Навіть музиканти на сцені замовкли. Молодий звернувся до друга:
– Павле, які там у вас умови викупу? Хочу повернути дружину.
Гості швидко підхопили ідею, весело розіграли сценку з «викупом», наче нічого не сталося. Мирославі лише передавали інформацію, як саме коханий виконує завдання, і вона щиро сміялася, не уявляючи, що між свекрухою й нареченим виникло таке непорозуміння.
Наступного ранку, коли основна частина гостей ще відсипалася після нічного гуляння, Олена й Оксана сиділи в холі готелю, сьорбаючи каву. Раптом із ліфта вийшов Данило:
– Збігаю по свіжу пресу та ще одну каву для Мирослави, вона зараз у душі, – промовив він і зник на виході.
Оксана пошепки кинула:
– Може, краще промовчимо? Хай уже насолоджуються своїм щастям.
Та Олена була іншої думки:
– Якщо Мирослава дізнається з чужих вуст, що мати Данила чудила їй, буде лише гірше. І вона матиме повне право образитися й на нас: чому не розповіли?
Урешті вони обидві пішли до номера молодят. Мирослава зустріла подруг порожнім поглядом і трішки стурбованим обличчям:
– Що сталося? Ви виглядаєте якимись напруженими.
Олена коротко переповіла, як Людмила Іванівна себе поводила напередодні. Мирослава швидко натягнула легкий халат і, сказавши «Вибачте дівчата, мені треба поговорити з чоловіком», вилетіла з кімнати.
У холі вона застала Данила, що говорив із якоюсь родичкою. Не звертаючи уваги на сторонніх, Мирослава підійшла впритул:
– Це правда? Мені подруги розповіли, як твоя мати говорила, що я їй не потрібна?
Данило, який завжди був відвертим, промовчав кілька секунд, а тоді визнав:
– Так. Вона некрасиво поводилася, я сам не очікував.
В очах Мирослави з’явилися сльози:
– Твоя мама намагалася зіпсувати наше весілля. Я не збираюся цього терпіти. Якщо Людмила Іванівна не перестане, я не поїду на другий день святкування. Ба більше, не хочу бачити її взагалі. Якщо ти до цього не готовий – може, зразу розлучимося?
Данило зблід:
– Миро, це ж моя мати, ми якось владнаємо.
– Ні, – урвала вона. – Обирай: або я, або вона. Третього не дано.
Данило ще кілька секунд дивився на дружину, а потім твердо сказав:
– Добре. Зачекай тут.
І рушив нагору до номера матері. Мирослава, ледь стримуючи сльози, пішла слідом і з холу чула, як голос Людмили Іванівни спершу заходився у гніві, але потім знизився до шепоту.
Зрештою двері відчинилися, і матір нареченого, разом із Тетяною Василівною, швидко вийшли з готелю, обернувшись до невістки з таким поглядом, наче бажали спопелити її на місці.
Другий день весілля відбувся без Людмили Іванівни та її подруги. Відпочивши, гості зібралися на природі біля мальовничого озера: співали, сміялися, розповідали веселі історії.
Данило, коли хтось запитував, де ж поділася його матір, спокійно відповідав, що вона втомилася і поїхала додому відпочивати. Мирослава почувалася по-справжньому щасливою, бачачи, як її чоловік підтримує її і не дає ні найменшого приводу для ревнощів чи сумнівів. Вона відчувала, що він став на її бік повністю, захищаючи їхню молоду сім’ю.
Звісно, Людмила Іванівна ще довго намагалася зустрітися з сином, телефонувала, навіть кілька разів приїжджала без запрошення.
Проте Данило стояв на своєму: «Поки ти не ставитимешся до Мирослави з повагою, ми не будемо спілкуватися». Та нехай матір образилася й вважала, що невістка «відібрала» у неї сина, Мирослава відчувала найголовніше: вона по-справжньому кохана й цінна для Данила. Їй більше не треба доводити, що має право бути дружиною тієї людини, з якою хоче будувати життя.
Минув час, і Людмила Іванівна збагнула, що їй доведеться або прийняти вибір сина, або остаточно втратити з ним контакт. Це стало поштовхом до обережного перемир’я.
Вони знову почали спілкуватися, проте на умовах, які Данило узгодив із Мирославою: жодних безглуздих настанов і уїдливих зауважень.
— Ти знаєш, а я так не змогла свого часу. Як же мені допікала свекруха, що вже говорила, як діставала, а я терпіла, не хотіла образити, бо вона ж мама мого чоловіка, бо вона старша. – скаже колись Мирославі мама, – Шкода, що мені ніхто не пояснив. що вік не додає мудрості і що оберігати свій спокій – нормально. Можливо і життя б я прожила щасливіше. Шкода. що ти не моя мама, доню. Шкода що мене такому не вчили.
А й справді, скільки поламаних доль і сліз вилито тільки тому, що ми не вміємо захистити себе. Соромимсось, вважаємо неправильним, чи неприйнятним відстоювати право бути собою?
Головна картинка ілюстратвина.
