– А, що це ти, синку, на порозі тупцюєш?
– Та я, мамо, цей… ви казали, що вам дров треба нарубати.
– Дров? Та якби я на тебе чекала, то б палила соломою. То чого прийшов?
– Мамо, може, в хаті поговоримо? Загріюся трохи.
– Ага, загрієшся, ну ходи.
Грітися він прийшов, аякже. Хоча це теж, але знаю я, що він хоче мене просити, але от не знаю чи після всього пускати їх до себе жити.
Не багато ми жили з чоловіком, на державній роботі працювали, тому статків не було, зате дітям дали освіту, весілля справили, що синові, що доньці. Донька давно за кордоном, а син женився в нашому селі, але на ділі не приходив до нас з чоловіком місяцями, бо в дуже вже добру родину він попав.
Я не хотіла Анни за невістку, дуже вже розбалувана дівчина, мати її все життя в Італії, батько то в міліції робив, то тепер в газ конторі, все на теплому містечку. Хати вибудували, все там обладнали за останнім писком. Скільки туди грошви пішло – не передати словами. Бо що сваха працювала на ту хату, що мій син, там вічно була якась будова і перебудова і добудова.
Приходила я туди в гості до онуків і нічого не буду казати, бо все блистить та сяє, які меблі, які люстри.
У мене такого зроду не було.
А сват все ходить і показує та розказує.
– Отут ми всі груби повалили та опалення автономне, бачте, як в ноги тепло, то тепла підлога.
– І ні в одній хаті нема груби?, – дивуюся я, – а як би так що?
– Свахо, ми йдемо до цивілізації, а ви за груби тримаєтеся, – усміхається сват.
– Та ми вже навіть газову плиту викинули, подивіться, яка у нас блискуча, індукційна.
– Яка, яка?, – перепитую я
– На електриці, мамо, – каже син, а невістка аж вивищується, що я й слова такого не знаю.
– Ви б і собі груби повалили, місця більше в хаті буде, – каже вона, а тоді додає, – ой, я ж забула, що ви тулитеся в кухнині.
Я спаленіла. Ми вже звикли з чоловіком в кухні жити, місця мало, тепло, дров багато не треба палити, ми й маємо конвектор на запас. Нам зручно.
Ми думали, що колись в хату підуть молоді жити, чи син, чи донька, але вже так є, що в хату ми йдемо на літо, як парко в кухні.
Але невістка не лише на слова була гостра, але й характер мала – ні на хвилину не мав прийти до нас Дмитро, все мав бути як не на заробітках, то коло неї. Навіть прав одяг разом з нею, бо мав нести за нею випране та помагав розвішувати.
А як я просила прийти нам допомогти дров наколоти, то вона казала:
– Він не має як, має роботу.
І таки все йому щось знаходила, навіть аби він дитину бавив, а вона на кухні була, але нехай не піде до матері помогти.
Мала я жаль на неї, але я не хотіла їй того, що далі було – відключення світла вистудили хати, їсти нема як зварити, випрати так само, сіли маком мої цивілізовані люди, вже й онуки стали до нас забігати уроки вчити, а я піч натоплю, вони там мов ті горобчики визирають, тепло їм там, що й просять матір заночувати.
І вона й лишала, але бачила я, як вона скрипить зубами.
А тут вже нова хвиля і син вже став на порозі чи дров не треба мені, бо вони б хотіли в хаті жити та там натопити дві печі в хатах.
– Сину, дрова мені стануть лиш тут палити, я не розраховувала на дві хати. Якби ти мене послухав та зрізав ту яблуньку, що я тобі казала…
– То я зараз зріжу.
– Та ріж, але ж коли ті дрова висохнуть.
– Мамо, ми до вас прийшли по допомогу, а ви он як з нами? Правду каже Аня, що ви нам не раді. То ви й на онуків не подивитеся?
– Я тобі кажу, як є. Ви то живете. То ні, а дрова йдуть. Діти можуть у нас бути, бо їм є місце, а ви якось самі викручуйтеся.
А хіба я щось не так кажу, як воно є. Може, будуть далі якісь мудріші, бо я бачу, що біда всього научить, хіба не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
