На цей будинок важко було знайти покупця. Видно, що люди будували з розмахом, а потім різко закинули: стіни звели, перекрили. Але пустка сочилася крізь порожні вікна і двері. Руслана уважно дивиться на дорогу, хоч думки її не веселі. Дарма вона везе чергових покупців, бо ті знову почнуть випитувати подробиці, охкати і ахкати як дорого, а потім вона знову повезе їх назад. Не помилилася:
– О, та він не добудований.
– Скільки треба платити за тепло аби обігріти таку площу.
– А чому продається? Тут часом чогось страшного не сталося?
Які смішні люди? Хіба не очевидно, що ось тут розтанула чиясь мрія на родину, на спокійне й безтурботне життя, на дитячі пустощі в дворі? Вони стоять на цьому пам’ятнику краху чужих надій і питають, чому так дорого.
Петро продавав хату навіть дешевше, ніж міг – не хотів жити ні в цьому селі, ні в цій країні. Вже не хотів. Руслана приїхала на зустріч з продавцем і він видався їй якимось втомленим, просто втомленим від життя.
– Ви можете просити за неї більше, – дивувалася вона.
– Просто хочу якнайшвидше продати.
– Це не завжди так: дешево і продано, бо люди відчувають якусь недовіру.
– Робіть, як знаєте.
Руслана не питала більше нічого. Це не її робота. Вона часто зустрічається з подібними ситуаціями, коли плани перевершують реальність, а далі пшик. Очевидно, що з цим чоловіком таке й сталося.
Він працював довго за кордоном і все збирав на новий будинок. Після кожного приїзду, жінка сповіщала його, що при надії. У них були дві чудові донечки, яких він бачив лиш по скайпу. Отак і жив мріями, що скоро вони бігтимуть по великій хаті, стрибатимуть на батуті в дворі і їздитимуть на велосипеді по сільських вуличках.
Гроші витрачалися швидше, ніж він встигав заробити. Коли приїхав через рік, то побачив, що вимурувані тільки стіни, проте жінка ні в чому собі не відмовляє: ні в відпочинку з друзями, ні в догляді за зовнішністю, ні в одязі…
– Я там батрачу, а ти тут все тринькаєш! Я так вічно буду крутитися між заробітками і домом? Чи ти думаєш, що я віл?
– Я маю жити як монашка і ходити патлата? Я жінка! І ти не смій мені цим тикати!
– Я не тикаю. Але у нас будова, а в тебе парфуми одні по тисячі гривень! Ти міру знаєш?
– Та ти знаєш скільки тут життя коштує? Не встигнеш переслати гроші, як їх вже й нема.
– О, не дивно.
І такі тріщинки були кожного разу. Дружина не планувала йти працювати, бо вона доглядає за дітьми. Не планувала економити, бо живе один раз на землі. Не планувала змінюватися, бо він полюбив її такою, то ж бачили очі, що вибирали, а тепер хоч повилазьте.
Здавалося, що кожен з них не будує цю хату, а як в картковій грі, висмикує карти з-під будиночка, а виграє той, хто завалить. Не зрозуміло хто завалив першим, але вона вирішила, що він не перспективний.
– Ти хоч розумієш значення цього слова, що ним мені докоряєш?
– Аякже. Тому прощавай.
Отак гонористо вона пішла до іншого чоловіка. Мама няньчила дітей, а вона налагоджувала життя з «перспективним», бо він не дуже хотів бачити дітей у власній квартирі. Петро вирішив продати дім і поставити дітям на депозит, а сам подасться світ за очі. Жив же якось сам. Єдине за чим жалкував, що мрії так і залишилися мріями. Він жив цим. Чим тепер має жити далі?
Фото ілюстративне.