Хай і в 43, але доля таки усміхнулась мені і я нарешті знайшла другу половинку. Однак, жити в селі мій наречений наміру не має. адже у нього своя справа у столиці і залишити її він не може. Мені б тільки радіти, але є нюанс – мама моя.
Моє перше заміжжя інакше, як затемненням назвати не можна. Зараз. коли бачу свого чоловіка, що ходить похитуючись вулицями села, ніяк зрозуміти не можу, де ж я принца розгледіла і як могла так щиро покохати.
Я витратила на Петра десять років свого життя. Тягнула додому, забираючи від дружків, оплачувала його борги, сама забезпечувала родина. Увесь цей час любила і щиро надіялась на те, що він таки виправиться, берегла сім’ю.
А одного разу таки не витримала і виставила його за двері. А він і не пручався. Тепер не треба було мене вислуховувати, не потрібно було рухатись, чи робити вигляд, що він у домі хазяїн і голова родини. Живе уже 13 рік у напів-розваленій батьківській хаті. Як і на що не відаю, але на те, аби залити за комір щодня має, а йому для щастя більшого і не треба.
Я ж усі ці роки сама ростила наших двох діток. Дякувати Богу, вони пішли у мене: трудолюбиві і розумні. Донька моя відмінниця і найперша мамина помічниця, а син – спортсмен, я його на плавання вожу у містечко найближче.
Живу, кручусь, як та білочка у колесі. біжу, спішу, щось постійно роблю, а все на місці. А тут ще й мама моя занедужала, так мушу і до неї бігати щодня, аби попорати господарку, та й город до ладу привести. Село, роботи вистачає.
З Романом я саме на тренуваннях сина і познайомилась. Він свого племінника привів і самі не помітили, як розговорились. Знаєте, як буває. коли розмовляєш із незнайомцем так, ніби все життя товаришували. Час очікування збіг непомітно і я бачила, як йому шкода було говорити “до побачення”.
Він сам мене знайшов. Приїхав під двір уже наступного, запросив на каву. Так ми почали ніби як зустрічатись, хоча саме це слово не доречне тут, адже він практично одразу поїхав у столицю і ми бачились раз на тиждень, все більше переписка.
І ось, після трьох місяців такого спілкування, він покликав мене до себе в столицю. З дітьми моїми у нього прекрасні відносини, вони подружились і зовуть його просто Ромою. Я поговорила з ними, вони тільки раді моєму рішенню і тому, що нарешті я не буду сама.
І все ніби як складається гарно, от тільки мама моя… вона проти категорично:
— Який Київ? Яка столиця? Звідти люди виїздять, а ти туди зібралась? З якого такого дива? Покинути тут усе нажите: господарство, роботу, дім. Заради чого, скажи мені, доню? Тобі не 20, а 43. Ти мама двох дітей, думати не про любов треба, а про те, як дітей на ноги ставити. Час необдуманих вчинків минув, доню. Шануй, що маєш і забувай про свої бажання – діти ростуть. А я? Тти мене тут саму залишити на старості років надумала? Як я тут сама, ти ж сама бачиш, що без твоєї допомоги я не впораюсь з усім. Мені що, господарство спродати? А жити за що маю?
Рома просить не перейматись через маму, каже що ми їй знайдемо помічницю ібудемо часто приїздити на гостину. Він, навіть бригаду найняв. аби ті перебудували мамі веранду, там тепер буде вбиральня і котел, аби їй легше було.
З одного боку я розумію, що мені дуже пощастило і я не повинна втрачати такий шанс, а з іншого: дивлюсь на свою маму,як щиро вона переймається тим, що я її залишу і душа не на місці.
Не знаю. як мені бути? Кого обрати: маму, Романа?
Покинути все і їхати, чи мама права, час любові і необдуманих ризиків минув, треба жити тим, що маю і не бігти за нездійсненним?
Маргарита М.
06,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
