fbpx
Історії з життя
Хіба ж думала стара Карасиха, що на старості років через неї, між її дітьми такі непорозуміння почнуться. Дочка з сином зійшлись не на жарт. А все через отой папірець від лікаря після чергового огляду. Відчуває Карасиха – добром не скінчиться оте усе, а, що мусить робити, не знає

Хіба ж думала стара Карасиха, що на старості років через неї, між її дітьми такі непорозуміння почнуться. Дочка з сином зійшлись не на жарт. А все через отой папірець від лікаря після чергового огляду. Відчуває Карасиха – добром не скінчиться оте усе, а, що мусить робити, не знає.

Баба Соня, або просто Карасиха, жила тихо і мирно до своїх 85 – ти. Виростила і відправила в світ двох чудових дітей – сина і доньку. Гарно дітей виховала, хороші з них люди виросли, толкові обоє. Син великий начальник у місті, прекрасний сім’янин, а донька теж при посаді і теж має гарну сім’ю. Влітку бабине подвір’я наповнювалось криком, сміхом і веселим дитячим гамором. Одразу п’ятеро онуків до бабусі приїжджало, та ще сусідські діти збігались. Бо ж Карасиха, як квочечка, усіх любить і до себе тулить. Пече, варить, жарить увесь день, аби усіх прогодувати і аж світиться від щастя коли дивиться на діточок.

Але не цього року. Щось ще з весни у бабки спину прихопило. Спочатку примочки якісь робила, потім фельдшерку кликала, аби та допомагала. Але ставало гірше. Врешті, зателефонувала дітям і того ж таки вечора з сином помчала до столиці на огляд.

Від одних спеціалістів нічого не розуміючу бабцю повезли до інших. Ті посміхались, робили усе необхідне, аби дізнатись, що її непокоїть, але саме місце, сама атмосфера безнадії бентежила Соню найбільше.

— Синку, – попросила одного дня, – ну їх усіх! Не можу тут більше бути. Ніби життя ці стіни з мене випивають. Забери мене додому, я вже травками, примочками, якось протягну мені відведене.

Син сів у крісло напроти. Уперше з дня коли не стало його батька заплакав:

— Я сестрі подзвонив, вона виїхала. Ми мали удвох тобі це повідомити, але… Мамо, ми можемо поборотись за твоє життя. Все серйозно. Шансів п’ятдесят на п’ятдесят. Тут одні з найкращих у країні спеціалісти, але я домовився: ми продовжимо тебе рятувати в Ізраїлі. Усе буде у нас, мамусю. Треба трохи потерпіти і житимеш довго і щасливо.

Здається Карасиха його не розчула. Бо встала і крехтячи почала збирати речі.

— Допоможи, синку! Я не буду віка доживати на оцих ліжках. Скільки Господь відвів, скільки й проживу, але у своєму домі.

Син ледь не впав. Почав заперечувати, щось доводити, але старенька була мов кремінь.

— Я їду додому! І все тут.

Ледь упросив дочекатись приїзду доньки. Коли ж сестра приїхала і поспілкувалась з усіма спеціалістами, розповів про мамин заскок.

— Ну? І чому ж вона досі тут? – питає здивовано, – Ти чув, що тобі розповідали. Знаєш, через, що їй доведеться пройти. А хочеш, давай зайдемо до палати, де лежать ті, кого рятують. І ніхто не дає ніяких втішних прогнозів. Їй вісімдесят п’ять, брате! Дай їй піти так, як вона того хоче. Не заспокоюй свою совість її сльозами. Проживе відведене їй але в рідних стінах. Пішли допоможемо їй спуститись до авто.

Що тут почалось. Син просто не розумів позиції сестри і матері. Як? Є ж шанси, хай і мізерні? Але ті не чули і не слухали. Під голосні невдоволення брата сестра пішла до професора, який оглядав матір. Узяла усі необхідні папірці з призначеннями і, як не проти був брат, а забрала матір додому.

Пройшло два місяці. Стара Карасиха тане, мов свічечка. Але усе розуміє і ще навіть ходить інколи подвір’ям, хоч і ведуть її троє. Ледь не через день на їхньому подвір’ї священник – бабуся готується відійти у вічність, кається. Поруч донька і онуки, лиш сина немає. Приїздив за цей час двічі. Але усе закінчувалось не дуже добре. Не може він зрозуміти матір, не простив сестру, яка її підтримала.

Можливо з часом. Хоча хто знає, чи є він у них?

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук  без згоди автора – заборонено.

facebook