Друг.
— І що? — ще більше здивувався начальник.
— Я прийшов до вас влаштовуватись на роботу.
— До нас? — начальник, таки, взяв у руки візитку, уважно її вивчив, трохи подумав і знову перепитав: — Ви прийшли до нас? Нічого не переплутали?
— До вас, до вас, — недбало відповів хлопець і закинув ногу на ногу. — А що вас не влаштовує?
— Та все влаштовує, — знизав плечима начальник. – Просто, ваш батько дуже відома людина, а ви… Ви чомусь вирішили працювати у нас… Ви хоч знаєте, чим займається наше підприємство?
— Та мені взагалі по цимбалах, чим воно займається, — посміхнувся молодик.
— Прямо-таки, по цимбалах?
— Угу. Я знаю, що на будь-якій роботі у мене буде все в шоколаді. Ви ж прочитали, хто мій батько?
— А у вас є якась освіта? – поцікавився начальник.
— Вища.
— І яка у вас спеціальність?
— Щоо? — не зрозумів молодик.
— На якого ви вивчилися у виші?
— На бібліотекаря.
— На кого? – Начальник здивовано підняв брови.
— На бібліотекаря, — повторив хлопець і зареготав. — А що? Вам не подобається моя професія?
Начальник кадрів знову взяв візитівку батька цього хлопця і покрутив у руках.
— А ви знаєте, що на нашому підприємстві немає бібліотек? Ми комунальне підприємство, яке займається ремонтом теплових мереж. Ви в цьому щось тямите?
— Мені по цимбалах, чим ви тут займаєтесь, — знову зареготав юнак. — Мені батько сказав: «Йди в цю контору!» — То я і прийшов.
– У нас не контора, а підприємство.
— Мені по цимбалах, як називається ваша контора. До речі, мені батько сказав, що моїм керівником буде якийсь Іванченко. Це не ви?
— Іванченко? – здивувався начальник. – Так… Цікаво… Зараз ми уточнимо. Як вас звати?
— Сергій.
Начальник почав комусь телефонувати.
— Алло, — за мить загукав він у слухавку. — Іванченко, тут до тебе якийсь Яремчук Сергій у бригаду прийшов проситися. Що? Син армійського друга? Зараз зайдеш? Добре.
Тепер начальник глянув на хлопця вже веселіше.
— Отже, хочете працювати у нас?
— Та не хочу я, — зізнався хлопець. — Але, батько сказав, якщо я у вас протримаюся хоча б рік, він купить мені круту тачку. В нього така умова. Він же в мене такий – якщо сказав, то зробить.
— А якщо ви не протримаєтесь?
— Тоді він відправить мене до армії. У нього, каже, в комісаріаті є своя людина. Тож мені у будь-якому випадку треба протриматися.
У цей час у кабінет увійшов Іванченко, у руках він тримав робочий одяг темно-синього кольору, важкі кирзові чоботи та помаранчеву каску.
— О, Яремчук молодший, — радісно посміхнувся він з порога. — Я тебе одразу впізнав. Ми з твоїм батьком вже давно не бачилися, однак ти на нього дуже схожий. Адже тебе звати Сергій, так? А ти клич мене просто дядьком Володею, зрозумів. Зі мною не пропадеш, хлопче.
Хлопець радісно посміхнувся, але з крісла так і не встав.
Іванченко кинув до його ніг робочий одяг і, все з тією ж посмішкою на обличчі, наказним тоном сказав:
— А тепер швиденько переодягайся, і поїдемо на об’єкт. Там підвал житлового будинку заливає окропом. Чого застиг? Хутко, хутко, я сказав.
— Що? — Здивувався хлопець. — Але ж я не збирався сьогодні працювати. Я прийшов тільки спитати про роботу.
— А мені по цимбалах, що ти там збирався робити. — З обличчя Іванченка сповзла посмішка. — Мені твій батько подзвонив, і сказав, що ти готовий на все. Зараз разом поліземо з тобою в окріп. Зрозумів? На тебе чекає весела робота, хлопче.
— У окріп?! Я не хочу окропу.
— Ще раз кажу, мені по цимбалах, що ти там хочеш. Нам потрібно людей рятувати, і ми їх врятуємо.
— Але я не хочу!
— А мені по цимбалах, — зареготав Іванченко. – Знаєш девіз десантника? «Ніхто крім нас!» В армії тебе з вертушки з парашутом викидати будуть, а тут, всього лиш пояницю попариш у теплій воді. Та й цимбали твої стануть міцнішими. Так що, хлопче, рухайся! І пам’ятай: «Збили з ніг — бийся на колінах!»
І Сергій, скривившись, почав переодягатися.
Аnisimov.
Фото ілюстративне.
