Ми з Василем ходили до ще школи, він на рік старший, але тупцяли завжди однією стежкою, а потім він мене щоразу чекав біля хвіртки, був дуже пунктуальним.
Пригощав мене й цукерками, коли мама йому купувала, але не лежала моя душа до товариства з ним. Там він бавитися не піде, бо замастить нові капці, на дерево він не полізе, бо впаде, в сад Поліщуків не полізе, бо у нього є свої яблука. Зануда та й годі.
Коли дівували, то він наче й проводжав мене додому, але моя хата була на початку вулиці, тому я заходила перша та казала «Добраніч» гурбі дівчат, які вимагали аби Василь провів їх до дому в кінець вулиці, бо їм лячно самим іти.
І наче й симпатичним він був і дівчата на нього оком кидали, але так і не женився.
От я вже двічі заміж вийшла, а він все на роботу та додому до батьків.
Зате господар який – жінка заховається. Які в нього ожини сортові, малини, аґрус, порічки, смородина… В себе розведе і мені принесе та розкаже, де краще посадити аби росло.
– Це на сонце сади, отут, бо зовсім кисляки будуть, а це можна й в затінку, їм ще краще, – отак мені каже, а я й слухаю.
Як не має роботи, то може й сам пересадити.
Те саме й розсади – я ще лиш думаю сіяти, а у нього вже все зеленіє.
І парник має.
– Василю, у тебе така господарка на все село, ніби у тебе десятеро дітей! де ти все діваєш?
– Насте, то робити нема кому, а їсти є, – каже він мені.
Ми щодень з ним бачимося, бо чи з хати чи на городі, чи на вулиці – завжди є тема для розмови.
Всі дивувалися, що він не жениться і шукали причини в міру своєї уяви.
А мені, чесно, було й на руку, що він родини не має, бо хто б мені тоді поміг і посадити і рецепта розказати? А він такі перці крутить, ой, просто можна банку вилизувати.
І рецепт мені дав, але я так не вмію закрутити, то він мені на день народження робить подарунок – несе закутки замість квіток.
Сміємося з цього потім…
Але аби я про нього постійно думала – то ні. В мене от один чоловік нерви псував, тепер другий. Вже би й кинула, але вже й так в селі, мов приказка, то отак і живу.
Добре, що дітей одружила та тепер онуків няньчу і все мені радість. Отак роки й минули.
І тут він мені каже:
– Кажу тобі, як перед Богом: любив тебе все життя і люблю. Думав, що ти після першого чоловіка якось на мене глянеш, але де там… Отак мені й життя минуло. Не хочу то все з собою туди, – показує вверх пальцем, – забирати…
Я лиш очима скліпала. Ну одне діло – приязний сусід, а друге діло – що людина все життя на тебе надіялася, а ти отака невдячна.
Я й розізлилася, далі втішилася, бо ж яка я…
А потім вже й дійшло – чого це він себе на той світ відправляє.
Я тоді до нього пішла та й кажу:
– Ти мені тут не думай. Давай свою карточку і поїдемо завтра до лікаря, в мене ж зять лікар. То якось дамо тобі раду. І без віднікувань!
Слава Богу, що серйозного нічого не було, помилковий діагноз!
Зате тепер нас обох носять в зубах, що я пішла до третього чоловіка.
А я собі дивуюся, чого я раніше до Василя не пішла, стільки років втратила.
Фото Ярослава Романюка.
