Залишатися в порожньому домі після того, як звідти поїхала дружина, було незвично й важко. Ігор довго ходив кімнатами, перекладаючи з місця на місце дрібниці, які Світлана забула або просто вирішила не брати з собою в далеку дорогу. Вона мріяла про цю поїздку кілька років, постійно говорила про неї. Збирала документи, довідки, звикала до думки, що доведеться все змінити, і врешті-решт купила квиток на автобус до Риму.

Перед самим виходом Світлана довго стояла біля великого дзеркала в коридорі, поправляла комір свого старого осіннього пальта, купленого ще до випускного вечора молодшого сина. Вона ретельно ховала пасма сивого волосся під берет, а потім повільно повернулася до нього.

— Діти вже дорослі, інститути закінчили, самі заробляють. Тобі теж нема чого бідкатися, руки маєш майстровиті, роботу знайдеш завжди, на хліб заробиш. А я втомилася рахувати кожну гривню від зарплати до зарплати. Хочу пожити нормально, спокійно, побачити щось інше, крім цієї кухні, городу і вічних клопотів, які ніколи не закінчуються, — сказала Світлана.

— Я розумію, — тихо відповів Ігор. — Якщо вирішила, то їдь. Автобус чекати не буде.

— Ти не ображайся. Так просто треба було зробити вже давно.

— Я й не ображаюся. Давай сумки, бо запізнимося.

Ігор тоді більше нічого не додав, тільки мовчки кивнув. Він допоміг їй донести дві важкі валізи, в які вона спакувала все своє минуле життя, до самої автостанції. Погода стояла похмура, дрібний дощ сіяв на асфальт. Він почекав, поки водій сховає речі в багажне відділення, і просто ктвнув на прощання. Вони не сварилися, не обіцяли писати листи чи телефонувати щодня. Обидва дорослі людини, вони чудово розуміли, що це не просто відпустка чи тимчасовий підробіток за кордоном. Це був фактичний кінець їхнього спільного тридцятирічного життя.

А через місяць після її від’їзду трапилося те, чого ніхто в селі не міг передбачити. Ігор поїхав до обласного центру на ранковій електричці, щоб купити нові інструменти, кілька рулонів кабелю та деталі для ремонту старої системи опалення. Того дня була суха, морозна й дуже вітряна погода, яка зазвичай буває наприкінці січня.

Коли приміський автобус зупинився на повороті до його вулиці, Ігор ще з вікна побачив густий сірий стовп, що піднімався над деревами. Серце стиснулося від поганого передчуття, руки на ручці сумки з інструментами миттєво змокріли. На його подвір’ї вже стояли дві червоні пожежні машини з увімкненими маячками, які освітлювали все навколо яскравим синім світлом. Навколо метушилися люди в захисній формі, кричали сусіди, тяглися шланги. Від будинку, який він стільки років будував, своїми руками викладаючи кожну цеглину, залишилися тільки чорні, закопчені стіни та обвалена всередину покрівля.

Навколо, прямо на брудному снігу, лежали залишки обгорілих меблів, шматки побутової техніки та обривки одягу. Під ногами розтікалася темна брудна вода, якою заливали полум’я. Вона швидко перетворювалася на лід під поривами холодного зимового вітру. Ігор стояв біля дерев’яного паркану, міцно стиснувши в кишенях куртки пальці. Сусіди підходили, щось говорили, плескали по плечу, намагалися сунути в руки гарячий чай у пластиковому стаканчику.

— Ігорю, тримайся, головне, що самого в хаті не було, — говорив старий сусід Микола, заглядаючи йому в обличчя. — Стіни відбудуєш, а життя не повернеш.

— Так, стіни лишилися, — ледве чутно промовив Ігор, не зводячи очей з порожніх віконних рам, з яких ішов легкий дим.

— Ходи до нас перезимуєш, у нас кімната вільна є, синова, він усе одно в місті живе, — пропонувала сусідка Марія, витираючи сльози кінчиком хустки. — Куди ти зараз підеш? Тут же нічого не лишилося, все вигоріло дотла.

— Дякую, Маріє, але ні. Я тут буду. У прибудові перезимую, там дах цілий.

— Та ти що, там же холодно, як у погребі! Захворієш іще, воно тобі треба?

— Не захворію, у мене там буржуйка стара стоїть і дров трохи є. Якось розберуся.

Він категорично відмовився йти до когось у хату. Йому було важко бачити співчутливі погляди, слухати розпитування та зітхання. Ігор знайшов уцілілу цегляну прибудову, де раніше дружина варила їсти свиням та курам.

Він приніс туди чистий матрац, який сусіди віддали з власного господарства і почав думати, як жити далі й з чого починати роботу.

Наступного дня, щойно на вулиці почало розвиднюватися, Ігор одягнув старі робочі штани, куртку, узяв залізний шкребок, відро і пішов до зруйнованого будинку. Роботи було неймовірно багато, вона здавалася нескінченною.

Потрібно було повністю очистити стіни від товстого шару кіптяви, винести важкі обвуглені балки, викинути знищені речі, засклити вікна, щоб хоч трохи втримати тепло всередині будинку під час лютневих морозів.

Через кілька днів на подвір’я прийшов його давній знайомий, Михайло. Він пригнав свій старий автомобіль із причепом, у якому лежали мішки з цементом, кілька рулонів руберойду та будівельний інструмент.

— Привіт, Ігорю. Оце привіз, чим можу допомогти на перший час. Тут ще трохи грошей у конверті, візьми, тобі зараз кожна копійка потрібна, треба ж якісь матеріали купувати, — сказав Михайло, викладаючи речі на дерев’яний ящик біля входу.

— Дякую, Михайле. Це дуже велика допомога для мене зараз, — Ігор зупинився, витер брудні від сажі руки об стару ганчірку. — Я обов’язково запишу собі в зошит, щоб потім усе повернути або відробити.

— Та годі тобі, які записи між своїми, ми ж тридцять років в одному селі живемо, — відмахнувся Михайло, сідаючи на колоду. — Хто ж у біді рахунки веде?

— Ні, Михайле, я все ж запишу. Мені так простіше й спокійніше на душі.

Ігор знайшов у прибудові уцілілий товстий зошит у клітинку і став щовечора заносити туди імена всіх людей, які з’являлися на його подвір’ї з допомогою. Коли пальці після важкої праці на морозі німіли, ставали твердими й зовсім не слухалися, він усе одно вперто сідав біля пічки і виводив рівні літери. Хтось привозив старі, але міцні дошки, хтось допомагав місити важкий цементний розчин, хтось просто приносив гарячий суп у термосі, щоб він міг пообідати без відриву від роботи. Сусід Петро притягнув цілий ящик цвяхів різних розмірів, а баба Степанида передала відро вапна для побілки стін.

Але були й зовсім інші історії, які пекли не менше за сам вогонь. Його рідний двоюрідний брат Олег, який жив буквально через три будинки на тій самій вулиці й мав у власному господарстві велику вантажівку, за цілий місяць жодного разу не заглянув на обгоріле подвір’я. Більше того, коли вони випадково перетиналися на вузькій стежці біля місцевого магазину, Олег раптом починав дуже уважно роздивлятися засніжені дерева, повертався в інший бік або діставав з кишені телефон, удаючи, що розмовляє по дуже важливій справі.

— Ти бачив Олега останнім часом? — запитав якось Ігоря сусід Петро, коли вони разом намагалися затягнути важку балку на перекриття стелі. — Він же минулого року ремонт робив, у нього точно мали лишитися хороші бруси й дошки під навісом. Вони там просто так лежать, гниють під дощем.

— Бачив кілька разів біля сільради, — коротко відповів Ігор, важко дихаючи й забиваючи великий цвях у дерево. — Мабуть, ті дошки йому самому дуже потрібні для якихось справ. Не хочу набридати людям своїми проблемами.

— Та годі тобі, у нього повний двір матеріалу, який нікуди не йде. Міг би хоч причепом помогти підвезти пісок чи цегли трохи. Брат все-таки, не чужа людина.

— То його особиста справа і його вибір, — сухо відрізав Ігор, даючи зрозуміти, що тему закрито, і знову взявся за молоток.

Того ж вечора в кімнатній прибудові, коли на вулиці вила хуртовина, Ігор відкрив свій зошит. Навпроти імені Олега він провів жирну чорну лінію. Він не став писати жодних пояснень чи образливих слів на полях, просто ретельно закреслив рядок кілька разів, щоб не можна було взагалі розібрати жодної літери.

Час минав дуже швидко у щоденній роботі. Минуло дев’ять довгих місяців важкої, виснажливої праці без вихідних та відпочинку. За цей довгий період Ігор майже не спав нормально, його руки покрилися сухими мозолями, які тріскалися від вапна й цементу, обличчя сильно змарніло, а навколо очей назавжди залягли глибокі темні тіні від постійної утоми.

Проте будинок знову мав цілком житловий вигляд, хоча й відрізнявся від колишнього. Стіни були заново ретельно поштукатурені й побілені білим вапном, на підлозі лежала міцна нова дошка, добре працювала відбудована заново грубка, в якій тріщали сухі дрова.

Наприкінці глибокої осені, коли всі основні будівельні роботи було повністю завершено, Ігор вирішив зібрати разом усіх тих, хто підтримав його в ці найважчі місяці життя. Він позичив у сусідів кілька довгих дерев’яних столів, розставив їх посеред найбільшої кімнати, де ще пахло свіжою побілкою та деревом, приготував просту сільську вечерю. Напік багато картоплі у великих деках, нарізав домашнього сала, виставив соління з погреба, які дивом не постраждали під час пожежі, та заварив великий трилітровий чайник із травами.

Люди сходилися ближче до сьомої вечора, коли на вулиці вже зовсім стемніло. Вони розсідалися на довгих дерев’яних лавах, розмовляли між собою про погоду, про ціни на дрова цього року, про майбутні зимові холоди. Атмосфера в кімнаті була спокійною, дружньою, хоча кожен присутній добре пам’ятав, якою неймовірною ціною господарю далося відновлення цього житла.

Михайло, який сидів з самого краю столу біля дверей, раптом помітив дивну річ. На самому протилежному кінці столу, біля великого нового вікна, стояли абсолютно порожні тарілки, а поруч із ними — склянки, наповнені звичайною водою і накриті зверху шматочками сухого житнього хліба. Скористатися цими приборами ніхто з гостей не міг, бо дерев’яних стільців чи лавок біля того краю столу взагалі не поставили.

— Ігорю, слухай, а це для кого там місця лишилися наприкінці столу? — голосно запитав Михайло, вказуючи рукою на порожній посуд. — Чекаєш ще когось із дальніх родичів? Хтось запізнюється через автобус чи роботу в місті?

У кімнаті одразу стало тихо, розмови про врожай картоплі припинилися самі собою. Усі присутні гості повернулися до господаря будинку, чекаючи на відповідь. Ігор повільно відставив свій великий кухоль із гарячим чаєм, підвівся на повний зріст і кілька секунд мовчки дивився на ті порожні місця біля вікна. Його підборіддя знову ледве помітно затремтіло, точнісінько так само, як і в той січневий день, коли він уперше побачив свій будинок у вогні, але голос при цьому залишався дивовижно рівним і спокійним.

— Ні, Михайле, ніхто вже більше сюди не прийде. Ці місця накриті для моїх близьких родичів та колишніх хороших знайомих.

— То вони ж ніби живі всі, здорові, ходять по селу, — здивовано промовив сусід Петро, знизавши плечима. — Я от сьогодні зранку твого двоюрідного брата Олега біля пошти бачив, він машину ремонтував, колесо міняв.

— Для мене вони більше не існують, — спокійно й твердо відповів Ігор, дивлячись прямо перед собою. — Цей зимовий вогонь забрав не лише мої старі речі, меблі та дах над головою. Він зробив набагато більше — показав мені, у кого що насправді всередині сховано. Коли мені абсолютно не було де спати, коли на вулиці стояв мороз, а в мене не було навіть цвяха, щоб плівку на вікно прибити, ці люди просто відвернулися. Вони вирішили, що краще мене взагалі не помічати, щоб не дай боже не довелося ділитися своїм матеріалом, грошима чи часом. Вони виявилися порожніми всередині.

Ігор повільно підійшов до дерев’яної полиці біля дверей, взяв той самий старий, потертий зошит у клітинку і відкрив його на найпершій сторінці. Він розгорнув його перед усіма присутніми так, щоб люди бачили папір, але близько до столу не підносив, не дозволяючи детально прочитати конкретні прізвища. На білому папері чітко виділялися кілька імен, які були повністю, жирно перекреслені чорним маркером по кілька разів.

— Ось тут вони всі записані, на цій сторінці, — Ігор спокійно показав пальцем на закреслені чорні рядки. — Я ні з ким із них не збираюся сваритися, ходити з’ясовувати стосунки чи щось доводити. Навіщо витрачати час? Просто на цьому наше спілкування і будь-які родинні зв’язки закінчилися назавжди. Кожен із них тоді зробив свій особистий вибір, а я тепер зробив свій. Давайте краще я вам усім чаю гарячого наллю, поки він зовсім не охолов у цьому великому чайнику, бо вечір сьогодні видався дуже холодним.

Гості мовчки перезирнулися між собою, хтось тихо зітхнув, опустивши очі в тарілку, але цю тему більше ніхто за столом не порушував.

Ігор дивився на вогонь у печі через відкриті дверцята і розумів, що попереду ще багато роботи, але найважче вже залишилося позаду. Будинок стояв, дах тримав тепло, а поруч сиділи ті, на кого дійсно можна було покластися в будь-яку хвилину. Життя тривало, незважаючи ні на що, і кожен у цій кімнаті знав справжню ціну кожному слову і кожному вчинку.