“Хто на що вчився” – казала зверхньо тітка перехожій, яка вітала її з придбанням новенького авто і бідкалась, що третій рік на велосипед гроші складає. А я дивилась на свою тітоньку, та на брата двоюрідного і мало не плакала, бо ж знала що то у тітки за “наука” така.
Ми тоді до тітки моєї Ліди із чоловіком на гостину зайшли, провідати хотіли, та й якраз була шоста річниця по дядькові. Тітка зраділа нам несказанно. накрила перед нами стіл, розговорились.
Коли я вийшла до вбиральні, то помітила, що кран геть зіржавів і протікає, аби не чути, як струменить вода, тітка клала у раковину велику ганчірку.
— Ну так пенсія ж маленька, – виправдовувалась тітка, – Та й уся ця сантехніка дорога, а за воду я плачу стабільних двісті гривень, у мене ж лічильника немає.
Наступного вже дня мій чоловік встановив тітці новий кран, який ми спеціально для неї придбали. Тітка аж плакала, дуже дякувала і казала, що їй соромно приймати такий дар.
Поки ми собі розмовляли тітка пішла на кухню гріти нам чай. Знаєте де вона воду нагрівала? Ніколи б я до такого не додумалась, але тітка моя гріла воду у мультиварці, бо плитка її електрична зламалась.
Мій Олег вдома все ремонтує, тож сів розкрутив ту плитку, але махнув рукою:
— Тьоть Лід, та тут викинути, не воскрешу я це залізо ну ніяк. Може ще яку маєте?
Та не було ніякої у тітки, тож і воду собі підігріває на чай і їсти готує і смажить вона все у цій мультиварці. Коли я мамі те розповіла, та довго сестру сварила за мовчання. Ми склались кошами і придбали тітці індукційну плитку. Така була у нас на літній кухні – зручна і швидко нагрівається.
Коли ми запитували у тітки, чого вона нікому не каже, що має потреби, чого зрештою, сина свого не просить допомогти, вона в сльози:
— Не буду у нього останній кусень хліба з рота забирати. Вони у місті квартиру винаймають, я ось поросят тримаю, збуду і їм віддаю гроші на оренду всі до копійки. Та й невістка у декреті, ну куди я йому ще на шию із своїми негараздами?
Але, минув місяць і пішла селом чутка, що моя тітка придбала авто. Мені аж смішно стало, я не вірила. Але того дня ми приїхали до тітки, аби встановити в двері новий замок, якраз і розповісти, що місцеві жителі вигадали.
Але у тітки таки стояла новенька машина на подвір’ї. Поруч ходив мій брат двоюрідний гордий собою, а тітка так узагалі ногами землі не торкалась.
— А що я дарма свиней п’ятеро тримаю і льошку з поросятками? – сказала вона після того, як вислухала наші привітання. – Треба вміти так трудитись і знати ціну кожній копійці. Молодь нині не така, ми ще старого гарту покоління.
Їхали ми з чоловіком додому мовчки. На задньому сидінні лежала коробка із замком, який ми придбали для тітки із кредитки, бо ж двері у її дім не зачинялись толком, тільки на маленький навісний замочок.
А вже за тиждень мама моя телефонує і хлипає. У тітки Ліди комин на горищі розвалився і треба новий мурувати:
— А там же й цеглу треба і цемент придбати і людину найняти, яка б це все зробила. Ліда ще теж така, соромиться сказати. Каже, що в літній кухні зимуватиме, бо не має грошей те все ремонтувати. Доню, треба допомагати.
Розповіла я мамі зрештою і про авто і про те, як тітка Ліда мене навчала жити і економити. Мама довго мовчала, а потім зітхнула і сказала, що Ліда завжди жила заради сина і що мамі та новина не дивна.
— Вона ж економить і складає гроші йому. Собі лиш необхідне купує, та то аби дешевше. Того комина вона й не зробить, бо ж витратить грош, що в неї для сина призначені. На це вона не піде ніколи. Доню, ну така вона, не переробиш. Давай хоч поїдемо, глянемо, може ми там з тобою удвох складемо той комин, а?
Можливо, я й не хороша людина, та до тітки їхати не збираюсь. Зрештою, вона людина старого гарту і знає як треба жити насправді. Що ж я молода і не розумна туди буду втручатись. Хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
