Так само й мама моя жила з чоловіком, якому терпіла, бо як інакше можна пояснити, що вона й досі забирає його від генделика та слухає, як вона йому світ зав’язла.
– Якби не ти, ти знаєш, скільки мене жінок хотіли? А ти своїми очиськами дивишся і до матері моєї бігаєш аби мене вернути! Тьху!
– Що ти таке кажеш, Михайле, ти сам не свій.
– Та що тобі казати? Життя моє через тебе отак пішло.
– Але я все для тебе робила, Михайле. Все для тебе. Чого ти мені таке кажеш?
– Бо не любив я тебе. Не любив, розумієш? Думав так походжу, а ти вже й дитину чекаєш. Отак мені життя й зав’язала.
І я теж живу з чоловіком, терплю все в родині, бо все для них, я ж їх дуже сильно люблю. Тільки донька не має до мене прихильності.
– Що ти до мене лізеш з розмовами? Своє життя маєш і ним займайся.
– Мамо, я вже великий, мені твої ніжності ні до чого.
– Галино, що ти пристала з розмовами, я відпочити хочу!
Я знаю, що в Петра хтось є, це ж помітно, тільки я потерплю, то ж не вперше.
Телефонний дзвінок від мами вивів мене з себе.
– Тато, – тільки й прошепотіла вона.
Я нічого більше не питала, кинулася на вокзал і вже була вдома за якусь годину. Знала, що прийдеться й в хаті поприбирати, і на стіл нарядити, священика покликати…
Обійняла маму і почала її втішати, що головне, що він більше їй не завдасть клопоту.
– Ти про що? – глянула на мене мама, – батько твій вже місяць як не п’є, зійшовся з Мариною і живе з нею! Аж помолодів! Всім їй допомагає, паркан полагодив, дах, на роботу ходить і навіть в бік генделика не дивиться! Як мені тепер жити? як він так може? Життя мені все перевернув, нічого не бачила, крім нього забрьоханого, крім прання та прибирання, а тепер він щасливий? На старості років таке мені зробити? Мови на все село, навіть в магазин вийти не можу!
Я слова не могла вимовити, а мама все не спинялася.
– Мені шістдесят три роки, як мені далі жити? Як мені далі тут жити, як на мене всі дивляться? Світ мені зав’язав в молодості, я ще така молоденька була, вірила йому, любила його, знала, що треба перетерпіти, помовчати і все буде добре. Він як тверезий був, то добрий господар, тебе любив і Василька…
– Мамо, я ж теж світу не бачила, – прошепотіла я, – давай зараз побачимо? Мене знайома давно кличе в Італію…
Вже п’ять років ми з мамою живемо біля моря, вона не може налюбуватися ним, каже що годинами готова дивитися як воно міняє колір і висоту хвиль. Додому ми не плануємо їхати, бо мама живе з одним чудовим паном, який її полюбив, а вона наче роки скинула.
– Чого я терпіла, дитино, чого?, – питає вона мене.
– Я не знаю, мамо, – кажу їй, але наче про себе.
Мій чоловік мене не зрозумів, дуже сварився, що я нічого не сказала і поїхала, залишила його з дітьми.
А я плачу їм пристойні суми, квартири не купую, бо собі збираю, вони мене не цінували, коли я була поруч, то не полюблять ні за квартири, ні за машини. То не той район буде, то не така марка. А так я їм пообіцяла оплатити навчання, а далі самі, як будуть відкладати з моїх грошей, то на все вистачить.
Чоловік каже, щоб я й не верталася, бо я для нього зрадниця і він мені ніколи не пробачить, що я проміняла своє на чуже і не маю права більше вертатися. А ви як би на таке відреагували?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
