А діло було так: я знайшла дуже гану пропозицію на квартиру, історичний центр міста, гарна ціна за таку квадратуру. От я й сказала Славкові, що ми на нову можемо пізніше назбирати, а тут у нас і вся сума є, і жити можна, бо хоч ремонт і старенький, але трохи підмалював і буде як нова.
І чоловік так само загорівся. Ми купили квартиру за документами все було добре. Ми почали перевозити речі свої і дітей, облаштовувати, як вночі рипнули двері. Ну, то я вже трохи перебільшую, то була шоста година, але ж в листопаді швидше темніє.
Отож, рипають двері, ми всі аж завмерли, очі, мов ті п’ять копійок в кожного, вже й волосся на голові підіймається, як тут чуємо голос:
– Добрий вечір. Я вам не завадила?
Ми побачили маленьку жінку, майже прозору і аж затряслися, може й кричали, бо вона раптом зникла.
Я тоді чоловіка на перед, сама за ним, дітям сказала лізти під ліжко. Ми ті двері навіть не помітили, думали, що там комірчина, але виявилося, що там стоїть вузьке ліжко, шафа і стілець. Там була та бабуся.
– Ви нові власники? Мені донька казала, що ви заселитеся, я сподіваюся, що ми будемо жити дружно.
На цих словах у бабусі затремтіли губи. Але вона трималася.
– Яке жити разом? Це наша квартира!
Бабуся затряслася, а ми кинулися телефонувати власниці.
– А ви чому не подивилися в домову книгу? Мама тут прописана і за законом власники квартири її мають доглядати.
Ну ви чули, яка людина? Спихнути на когось рідну матір? Та як таке взагалі можливо?
Що ми не консультувалися з юристами, що ми находилися до суду, все марно – виходило, що ми маємо забезпечити цій жінці місце для проживання, якщо не хочемо аби вона жила з нами.
Тут вже між нами з чоловіком пішло таке, що вже й ні додому вертатися не хочеться, ні жити разом. Ще й та бабця як та примара – цілий день її нема, а на вечір мов тінь прослизає в комірчину.
– Та ви замки поміняйте, поки її нема, – радили нам.
І я до цієї думки вже й схилялася… Аж якось їду я від матері, їхала просто вилити душу та змінити обстановку, бо ж як далі жити з такою сусідкою та й з чоловіком? Аж тут бачу, що сидить наша бабця на лавочці на вокзалі. Я так втішилася, що вона кудись їде, що й не стала з нею говорити.
Але ввечері вона прийшла додому знову непомітно. А далі я собі стала задавати запитання – а де вона пропадає і що вона їсть, коли вона на кухню навіть не заходить.
І одного дня я таки за нею простежила.
Жінка вийшла з дому і пішла в школу, а я за нею. Там вона собі замовила сніданок і не йшла геть, хоч вже й поїла – стала дивитися, як метушаться діти в черзі і її очі були вологі. Далі вона пішла на вокзал…
Коли вона тихцем пробиралася до хати, я її гукнула.
– Давайте вже нарешті знайомитися. Сідайте до столу, ми на вас чекали.
– Дякую. Мене звати Марія, бабуся Марія.
– Мене Настя, це мій чоловік Андрій і Костик та Пауліна. Ми її кличемо Ліна.
І отак ми почали спілкуватися. Бабуся Марія стала справжньою бабусею моїм дітям, а скоро й незамінною моєю помічницею, бо все куховарство практично взяла на себе.
Вже через роки я її спитала, чому вона ходила на вокзал.
– Я хотіла бути серед людей, коли люди розстаються чи зустрічаються, то така радість, що я й сама її трохи отримувала… Уявляла, що то мене так раді бачити, чи так сумують, що розстаються. Але тепер у мене є сім’я, ви…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота