Хтось купує квартиру з домовиком, а ми купили з … бабусею. Десять років збирати на квартиру, мріяти про неї, а потім отак вляпатися – то все моя вина, як сказав мій чоловік. Ця ситуація мало нас до розлучення не довела

А діло було так: я знайшла дуже гану пропозицію на квартиру, історичний центр міста, гарна ціна за таку квадратуру. От я й сказала Славкові, що ми на нову можемо пізніше назбирати, а тут у нас і вся сума є, і жити можна, бо хоч ремонт і старенький, але трохи підмалював і буде як нова.

І чоловік так само загорівся. Ми купили квартиру за документами все було добре. Ми почали перевозити речі свої і дітей, облаштовувати, як вночі рипнули двері. Ну, то я вже трохи перебільшую, то була шоста година, але ж в листопаді швидше темніє.

Отож, рипають двері, ми всі аж завмерли, очі, мов ті п’ять копійок в кожного, вже й волосся на голові підіймається, як тут чуємо голос:

– Добрий вечір. Я вам не завадила?

Ми побачили маленьку жінку, майже прозору і аж затряслися, може й кричали, бо вона раптом зникла.

Я тоді чоловіка на перед, сама за ним, дітям сказала лізти під ліжко. Ми ті двері навіть не помітили, думали, що там комірчина, але виявилося, що там стоїть вузьке ліжко, шафа і стілець. Там була та бабуся.

– Ви нові власники? Мені донька казала, що ви заселитеся, я сподіваюся, що ми будемо жити дружно.

На цих словах у бабусі затремтіли губи. Але вона трималася.

– Яке жити разом? Це наша квартира!

Бабуся затряслася, а ми кинулися телефонувати власниці.

– А ви чому не подивилися в домову книгу? Мама тут прописана і за законом власники квартири її мають доглядати.

Ну ви чули, яка людина? Спихнути на когось рідну матір? Та як таке взагалі можливо?

Що ми не консультувалися з юристами, що ми находилися до суду, все марно – виходило, що ми маємо забезпечити цій жінці місце для проживання, якщо не хочемо аби вона жила з нами.

Тут вже між нами з чоловіком пішло таке, що вже й ні додому вертатися не хочеться, ні жити разом. Ще й та бабця як та примара – цілий день її нема, а на вечір мов тінь прослизає в комірчину.

– Та ви замки поміняйте, поки її нема, – радили нам.

І я до цієї думки вже й схилялася… Аж якось їду я від матері, їхала просто вилити душу та змінити обстановку, бо ж як далі жити з такою сусідкою та й з чоловіком? Аж тут бачу, що сидить наша бабця на лавочці на вокзалі. Я так втішилася, що вона кудись їде, що й не стала з нею говорити.

Але ввечері вона прийшла додому знову непомітно. А далі я собі стала задавати запитання – а де вона пропадає і що вона їсть, коли вона на кухню навіть не заходить.

І одного дня я таки за нею простежила.

Жінка вийшла з дому і пішла в школу, а я за нею. Там вона собі замовила сніданок і не йшла геть, хоч вже й поїла – стала дивитися, як метушаться діти в черзі і її очі були вологі. Далі вона пішла на вокзал…

Коли вона тихцем пробиралася до хати, я її гукнула.

– Давайте вже нарешті знайомитися. Сідайте до столу, ми на вас чекали.

– Дякую. Мене звати Марія, бабуся Марія.

– Мене Настя, це мій чоловік Андрій і Костик та Пауліна. Ми її кличемо Ліна.

І отак ми почали спілкуватися. Бабуся Марія стала справжньою бабусею моїм дітям, а скоро й незамінною моєю помічницею, бо все куховарство практично взяла на себе.

Вже через роки я її спитала, чому вона ходила на вокзал.

– Я хотіла бути серед людей, коли люди розстаються чи зустрічаються, то така радість, що я й сама її трохи отримувала… Уявляла, що то мене так раді бачити, чи так сумують, що розстаються. Але тепер у мене є сім’я, ви…

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page