Пригадую, що тільки очима кліпала, бо таке можливе лише в якомусь жарті. Але ні, стоїть Юрко на порозі в ролі мого законного чоловіка і каже:
– І не знав, як тобі сказати, бо ти могла не правильно зрозуміти.
Не знав бідненький як сказати два роки, що у нього є діти і він зараз їх привів за руку в мою квартиру.
– Валю, ну ж бувають жінки з дітьми, а у тебе чоловік з дітьми. Що тут такого?
І як би ви на це відповіли? Що тут такого, коли до тебе приводять дітей, яких ти маєш прийняти та десь постелити, та виділити простір для них.
Я знала, що Юрка покинула дружина. Ми й так зійшлися, що він одинокий і я сама, на роботі у Польщі. Він дуже роботящий хлопець, брався до всякої роботи і не питав чи полуницю збирати чи на фермі працювати.
І він мені тим сподобався, що не сачкує, як деякі, а поможе й нам з ящиками, пожартує, не гордий.
І так ми почали спілкуватися. А там як виявилося, що його покинула жінка, то я взагалі була щаслива. Ще й так дивувалася, як такого чоловіка можна покинути.
Ми зустрічалися в Польщі, далі зідзвонювалися в Україні, він до мене приїжджав, але до себе не запрошував, казав, що ще не заробив на свою квартиру, а як заробить, то тоді й запросить.
Батьки зі мною його по телефону познайомилися і спілкувалися зі мною, наче прийняли мене добре, бо були приязні, навіть дуже.
Про жінку він особливо нічого не казав, казав, що любив її, але вона завжди хотіла аби він був десь далеко на роботі, бо як мав роботу вдома, то вона дуже вже сварки влаштовувала, що їй грошей не вистачає, бо вона більше сиділа вдома, ніж десь робила. Так вони прожили п’ять років і вона його покинула та виїхала за кордон.
Юрко поїхав за нею, але там, де вона мала бути на роботі її не було, а він лишився працювати і отак вже й втягнувся.
Я ж маю дитину від першого шлюбу, але чоловік не хотів так само працювати, а лиш мною командувати. Як йому щось на роботі не вдавалося, то я була в тому винна, бо я його накрутила. Або він щось робить і йому не йде, то я винна, бо подивилася під руки. Та я втомилася те все тягнути і забрала сина і пішла сама на роботу і маю спокій.
Квартиру купила, ремонт зробила і вже тепер так їжджу аби синові на навчання заробити. Інколи в Польщу, частіше в Італію, все залежить від сезону.
Так от, дійшло у нас вже з Юрком до весілля, ми розписалися, зробили невеличкий вечорок для своїх і він ні словом не обмовився, що має діти!
Після весілля мені каже:
– Я їду до себе, маю дещо забрати.
Де ж я знала, що то не речі.
Та я не проти того, що у нього діти, якби він сказав мені раніше, то я б не змінила свого ставлення до нього, у мене ж теж син дорослий. Але ж де так привозити як сніг на голову? Це ж не покладеш їх спати на підлогу. Треба ж купити все і це ще щастя, що син мій на першому курсі і його кімната вільна, але як вони далі там поміщатимуться?
А хто з ними няньчитиметься? Я вже й не знаю, як з такими підлітками налагоджувати контакт, я не хочу залишатися вдома, а Юрко хай працює далеко. Я думала, що ми собі й далі будемо їздити та заробляти, згодом купимо чи дачу, чи машину, але оце сидіти і вчити уроки та готувати їсти цілими днями? А далі ж на них треба купу грошей, бо й вчитися і женитися, плакала моя дача і машина.
Що тепер робити, бо й чоловіка втрачати не хочеться, але й дітей його тягнути я теж не маю бажання. Що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
