fbpx
Історії з життя
І ось ми у невеличкій кав’ярні. Люда жаліється на свою долю, на те, що їй ніколи й ні в чому не щастило. Я її не дуже уважно слухаю, та й, відверто кажучи, її розповідь зовсім мене не розчулювала. По-іншому життя в неї скластися і не могло. Жаль, що вона так нічого і не зрозуміла

— Лесю, привіт! — звернулася до мене на вулиці повновида білявка. Я розгублено вдивлялася в її обличчя, намагаючись упізнати.

— Невже я так змінилася? — наступала жінка. Щось у її голосі, інтонаціях було таки знайомим. Ще трохи вслухаюся…

— Людо, ти?!

— Нарешті! Мабуть, забагатіла, бо не хочеш знатися з колишніми друзями. Он яка пані стала, так просто й не підійти, гарно виглядаєш, видно, що живеш добре…

Слова горохом сипалися на мене, остаточно переконуючи, що це моя колишня колега. Хоча зовні вона й змінилася, але манера спілкування така ж — наступально-нетактовна.

— Ти, я бачу, на коні. Тобі ж завжди фартило. З молодих років у начальники вибилася. І красуня, і при здоров’ї. Це я як була бідна, така й лишилася. Ні кар’єри, ні достатку, ні друзів. Хоча б хтось зателефонував та спитав, як живу. Всі байдужі. — вела своє Людмила.

— Давай десь посидимо, поговоримо, стільки років не бачились, — нарешті я вклинилася в безперервний словесний потік.

І ось ми у невеличкій кав’ярні. Люда жаліється на свою долю, на те, що їй ніколи й ні в чому не щастило. Я її не дуже уважно слухаю, та й, відверто кажучи, її розповідь зовсім мене не розчулювала. По-іншому життя в неї скластися і не могло. Жаль, що вона так нічого і не зрозуміла…

Познайомилися ми після інституту, коли майже одночасно прийшли працювати на виробництво. Наш колектив був молодий, тож інтереси співпадали майже в усьому. Разом працювали, разом святкували. Раділи за Славка й Олену — першу пару, яка з’явилася серед нас. Ніхто не сумнівався, що буде весілля. Але раптово їхні стосунки перервалися, Славко навіть звільнився з роботи. Олена потім мені розповіла, що посварила їх Люда. Позаздрила, очорнила закоханих одне перед другим.

У це неважко було повірити, спілкуючись щодня із Людою. Вміла вона одним нечемним словом перервати бесіду, зловтішно висміяти за якусь дрібничку, нагородити таким «компліментом», що відбивала охоту взагалі з нею говорити. Якось Світлана прийшла в обнові, а Люда їй: «Плаття гарне, тобі ще б схуднути…». І сміх і гріх! Якось на моє зауваження в нетактовності вона з викликом відповіла: «Але ж це правда!». І годі було переконувати її в іншому. Не дослухалась ні до кого, відразу заявляла: «Я сама все знаю».

З часом випадково ми дізналися ціну прозорливості нашого начальства. Це любителька «казати правду» інформувала «верхи», хто запізнився на роботу, помилився при виконанні завдання, обурювався розміром премії. Ось так потроху і утворилася навколо Люди порожнеча. Ніхто не хотів поговорити з нею про життя, почаювати, чимсь похвалитися, запросити в гості чи в кіно. Всі звикли і вже не зважали на її ущипливі жарти…

Якраз у цей період я перейшла до іншого відділу і з відтоді про Люду не чула нічого. Аж раптом ця несподівана зустріч. З одного боку, приємно було повернутись у безтурботні дні молодості, але з іншого… І хочеться поспівчувати людині, а не виходить! Моя колишня колега вже змінила багато місць роботи. І ніде не могла вписатися у колектив, нагріти собі місця.

— Скажи, чому людину, яка говорить правду, так не люблять? Такі недобрі люди скрізь. Не везе мені, та й годі. І чоловік пішов од мене. Спочатку раділа, що не було в нас дітей, що не стала матір’ю-одиначкою, а тепер шкодую — залишилася зовсім сама. На роботі з колективом не повезло… Зараз шукаю іншу, а цим своїм співробітникам я ще «віддячу», все їм пригадаю, щоб надовго запам’ятали… Я така, що зможу, знаю, хто чим дихає…

У її слізному голосі з’явилася зовсім інша інтонація. Вона розпрямила плечі, енергійно струснула головою, рубонула долонею в повітрі, мабуть, уявляючи себе гордою, сильною і красивою.

Насправді ж переді мною сиділа передчасно постаріла, обважніла від неправедних клопотів жінка, яка за все своє життя так і не зрозуміла простої істини: посієш характер — пожнеш долю. А ще пригадалось таке: якою мірою міряєш ти, такою буде відміряно й тобі. Хіба не так?

Автор – Олеся КОСТЕНКО.

За матеріалами – Вербиченька.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!