Мало мені клопоту, то ще й родичка приїхати хоче. Я її років тридцять не бачила і те, що ми колись в дитинстві дуже дружили, то не причина просити мене пожити у неї, бо їй в місті треба обстеження пройти.
Чи я Люсю не пам’ятаю? Завжди пашіла здоров’ям, могла до обіду не розгинатися на грядці, коли я за нею пихтіла. От кому-кому, а мені про здоров’я треба подумати, бо вже геть не те.
Нема кому й ложку води подати, діти роз’їхалися, чоловіка не стало, отак сяду і думаю та за голову хапаюся та до крапель. А у неї що може бути?
І ось приїхала. Як я й думала – баба-грім, такі дві сумки прителепала, що я підняти не можу. То хто має про здоров’я своє піклуватися?
Щось тут не чисто, я певна в цьому. Видно, пішла від чоловіка, це точно, Василь ще тоді на весіллі показав свою любов до біленької, от і думає в мене відсидітися, а про людське око й наплела про обстеження.
– Наталко, а ти майже не змінилася, така ж струнка! Нічого-нічого, я всього домашнього привезла, то трохи тебе відгодую, – щебетала вона, – ой, дай мені води напитися, бо вже геть сили не маю…
Я лише хмикнула. А коли вона сказала, що це все везла на автобусі, то вже була певна, що моя версія точна.
Але почала Люся по кабінетах бігати і бачила я, що й блідне і зачервоніється, але ж то таку масу носити, то як не спотіти?
А далі прийшла і хлипає:
– Що мені тепер робити? Кажуть, що треба капатися, а як господарку лишити? У мене корова, у мене свині, у мене кури.
– Ой, все зроблять твої, тільки зателефонуй, що ще на два тижні лишишся.
Я була дуже невдоволена тим, що ще треба стільки часу її терпіти, бо я звикла жити спокійно, розмірено, мені й своїх потрясінь не бракує. Але ж родичка, як почнуть казати, що я її не підтримала, то мені кожне напише.
І так я з Люсею й проїздила, та не один тазик винесла, та поїла і годувала. Не впізнавала я її, геть змінилася, але не змінилося одне – думала про все на світі, лиш не про себе.
– Тобі давно треба було, Люсю, сюди їхати. Ти чого так тягнула?
– А на кого я те все лишу? Я ж маю те все робити.
– А діти та чоловік лиш для того аби їсти.
– Шкодую я їх, Наталко, ще в житті наробляться та й Василь мій вже теж не має сили.
– То кому тоді те все треба?
– А як не робити? Щоб отак пропало все та бур’янами заросло?
І отак ми перечилися і минуле згадували та про майбутнє мріяли.
– Ти приїдь до нас на літо, що ти тут сидиш на балконі? Ти ж пам’ятаєш, як у нас гарно?
А далі як передзвін: «А пам’ятаєш?»-«А пам’ятаєш?».
Очуняла Люся, обличчя знову стало рум’яним і поїхала додому.
– Я ще буду приїздити, ти не проти, що завдам тобі клопоту?
– Та який клопіт, приїжджай, – сказала я для годиться.
Закрила за нею двері, а далі й думаю – я за тими клопотами з нею забула за себе. І нічого мене не тисне, і піт не кидає, добре сплю…
Невже мене Люся вилікувала від … нудьги?
Та не може бути чи може?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
