«Якби моя свекруха так вчинила, то я б з нею всі стосунки закінчила і з онуками не давала бачитися», – так кажуть всі мої подруги, які знають мою історію. Вони вважають мене мало не святою, що після всього, що ця жінка мені зробила, я залюбки в пускаю її в наш дім.
Я не свята, звичайно, що мені не раз слова хотіли вирватися з самого дна душі, але я пам’ятала, що мені казала мама про людей і мовчала.
Все почалося з того, як на весіллі свекруха під музику та танці подарувала нам ключі від квартири з величезним бантом.
– Це вам від матері, – казала вона та поглядала на колишнього чоловіка, який теж був присутній, але тільки подарував конверт, – Живіть в любові і щасті та онуками нас тіште.
Я була вражена, як і чоловік. Ми перезирнулися і безмежно зраділи. Бо до того таки сушили собі голову над тим, де ж ми маємо жити. А тут такий подарунок.
Подарунків було багато, тому ми змогли з весілля зробити непоганий ремонт в квартирі, бо це був сирець, там треба було все зробити від «А» до «Я».
І ми так і зробили, всі наші гроші пішли на цей ремонт і як тільки ми закінчили, то на порозі стала сестра чоловіка Аня, бо має вчитися в місті і їй не хочеться жити в гуртожитку.
– А що такого?, – здивувалася свекруха нашому невдоволенню, – приглянете за дитиною, знаєте які зараз випадки бувають.
І саме й той момент я й поцікавилася в Толика на кого квартира оформлена.
Виявилося, що на матір.
Я тоді вкотре згадала слова матері, глибоко подихала і сказала чоловікові, що ми не розслабляємося, а збираємо на власну квартиру.
– Та то ж мама, – кліпав він очима всі п’ять років. що Аня вчилася.
За цей час і діти на світ з’явилися і свекруха відмовилася їх прописувати, що поставило під питання потрапляння їх в садочок і далі в школу.
Толик вже сам бачив, що квартира нам не буде і поїхав на заробітки.
Фактично нам пішло на отримання власного житла десять років. Аня вийшла заміж і живе з чоловіком в тій квартирі, яку нам подарувала свекруха.
– Та я не можу на нову заробити, здоров’я вже не те – сказала нам.
Я не сказала їй ні на неї жодного кривого слова, бо дуже давно мама мені сказала:
– Доню, ти можеш розраховувати лише на себе і бути вдячною іншим за допомогу, бо вони не повинні стелити тобі дорогу пелюстками. Навіть найрідніші люди. Вони найперше мають своє життя, а далі все інше. І так само ти будеш робити в своєму житті: найперше будеш ти, а далі всі інші.
І через це у моїх дітей є бабуся, я не стаю перед нею на задніх лапках, маю свою квартиру і свою правду. А якщо вічно скаржитися, що тобі щось не так зробили та дали, то ви не матимете нічого. Хіба не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
