fbpx
Історії з життя
І таки віддала дівчинку в інтернат. Ніякі умовляння не допомогли. Їздила провідувати доньку раз у рік, на канікули літні на тиждень в село брала – і досить

На Великдень у Власенків гамірно, як у вулику. З’їжджаються діти й онуки. Разом ідуть на службу, а вже потім христують усі за святковим столом.

Велика родина – щасливі батьки. Втім, приїжджають сини і доньки не лише на гостини до батьків, як часто буває.

Допомагають батькам, бо ж роки уже не ті, щоб доглядати і за хатою, і за господарством. Юрій Федорович і Валентина Іванівна виростили десятеро дітей. Прожили у злагоді. Кожного на ноги поставили, як кажуть, у світ вивели, пише газета “Наш День“.

У кожного уже й свої діти-онуки. Радісно на душі, коли збирається уся родина. Василь, старший син, все любить піджартовувати:

– Як за стіл сідати, то душа радується, а як до роботи ставати, то серце плаче.

– Не кажи так, Василю, – сміється мати, – як би ми без вас тут усьому лад дали? А так щотижня хтось навідується, тато он каже, що за день по разу кожне зателефонує, та й день закінчився. Уявити не можу, як то люди живуть, дітей не мають.

– А я уявити не можу, як то люди мають одну-єдину дитину і ту віднадили від себе, – кивнула головою на сусідський двір донька Ірина.

Там баба Їлина сперлась на тин і, мов сирота, заглядала у двір Власенків. Згорблена, скоцюрблена постать старої викликала лише жалість. Та коли ближче підійти, можна було б розгледіти ненависні очі, заздрісний, перекошений старістю беззубий рот, з якого, крім прокльонів та лайок, сусіди й не чули нічого.

– Іч, чортове кодло, – і сьогодні у свято аж бризкала злістю стара, – матері вашій ковінька, понаїхало повен двір. Тото-то, не було б мені куди грошей дівати, шоб я ото тратилася, наготовляла. Гріха на них нема. Тільки жерти і реготати на весь двір.

У своїх вісімдесят Їлина залишилася сама. Кажуть, і замолоду була така ж гадюча, не було в селі того, з ким би не посварилася. Таку вже вдачу мала. Не любили її в селі й за те, що кажуть, поробляти вміла, ще від прабаби у спадок таке отримала. Та аби ж на добро, а то лиш чоловіків чужих принадити уміла. Правда чи ні, але пoхoвала вона їх зо п’ять. Кожен покидав сім’ю, дітей заради неї. А потім ні з того, ні з сього починав хворіти, чах на очах і так поки не піде на той світ.

Дітей не було довго у неї. Десь аж за сорок народила доньку. Та чомусь так ненавиділа ту бідну дитину, що краще б і не було її взагалі. В селі поговорювали, що немилість така до дитини викликана тим, що дуже любила Їлина чоловіка того, від якого понесла. Але ніяка сила не допомогла їй прив’язати до себе коханого. А дівчинка славна така народилася і вся в батька.

У шість років віддала Їлина єдину доньку в інтернат. Ніколи, мовляв, мені займатися її вихованням. Роботи он повно, а я буду тут у доньки-матері гратися. Тоді вперше і з Власенками Їлина посварилася. Валентина носила під серце якраз п’яту дитину, свого Юрчика. Почула, що сусідка дівчинку свою хоче в інтернат віддати, то і намагалася поговорити, переконати, що не потрібно цього робити. Як же це при живій матері дитина буде невідомо де і як стикатися?

У Валентини в голові це не вкладалося. Дівчинка часто прибігала до них гратися у двір, поки Їлина на роботі була. Матері вона, як вогню боялася. Дістанеться мені, – казала, як побачить, що я не вдома. Їлина примушувала дитину виконувати непосильну роботу. І не один раз чула Валентина, як сусідське дитя тяжко плакало під клунею. Провинилася, то ночуватимеш надворі – такий закон у Їлини був. «Може й краще дитині у тому інтернаті буде, – якось сказав Юрій Федорович, – не буде хоч ніхто так до неї ставитись. Нащо її життя давати було, щоб так воно побивалося бідне?»

І таки віддала Їлина дівчинку в інтернат. Ніякі умовляння не допомогли. Їздила провідувати доньку раз у рік, на канікули літні на тиждень в село брала – і досить. Все їй ніколи, все їй ні до чого. А коли Світланка школу закінчила і приїхала додому, Їлина і на поріг доньки не пустила.

«Немає у мене місця для тебе, мені нахлібники не потрібні», – такою була відповідь.

Світлана зайшла тоді до сусідів Власенків, поплакала, посиділа та й останнім рейсом повернулася назад у місто. Там, казала, є
у неї де бути. Вихователька одна з інтернату полюбила її, як свою дитину, чим могла, усі ці роки допомагала. То дівчинка до
неї і поїхала. Відтоді жодного разу не бачили Світлани у селі.

А Їлина думала, мабуть, що все життя буде молодою і здоровою. Роки ж брали своє. Уже її не радувала ні величезна нова цегляна хата, ні килими-меблі, якими вона її напхала за життя. На дверях хати – величезна залізна колодка. А сама в комірчині біля хліва тулиться.

«Нащо мені там в хаті смітити? – відповідає, коли хто запитує. – А за світло платити, а дрова дорогі! Мені й у комірчині тепло, там плиту пропалила трісками та й добре.» І скупа на старість стала жах, собі хлібину свіжу купити жаліє. І ще більше злість та ненависть до чужого її в дугу згинає.

Валентина Іванівна покликала правнучка Назарика до себе.

– Бачиш, он бабу Їлину, піди, дитино, їй пасочку занеси, – простягнула торбинку з гостинчиком малому.

– Добре, бабцю, – малий радісно через дорогу шусть, торбинку Їлині в руки віддав, привітався «Христос Воскрес!» та й додому назад.

Тремтячими руками Їлина поперед себе несла торбинку з крашанками та паскою і все бубоніла: «Придобрюються, бач, нащо мені їх подачки, не треба мені нічого, мені й самій добре, нікого мені не треба…» Сіла на призьбі на сонечку. Гарно так, тепло.

Птахи співають, проміння купається в легкому вітрі. І так запекло біля серця, «Серце… а я думала, що його у мене й немає зовсім…» – тільки й вспіла подумати. Прихилилася до стіни, так і заклякла з пасочкою в руках.

Назавтра знайшли Їлину там же, під хатою. Ховали тихо, по-сільському. «Якщо людини не стане на великодні святки, то вона вважається дуже щасливою: о цій порі відкрито рай і душа її втрапить прямісінько туди. Вона собі на землі пекло створила, хай хоч там їй буде добре… – Світлана поправила хустку на хресті, взяла під руку Олену Степанівну, виховательку з інтернату, яка замінила їй найдорожчу у світі людину. Й сказала тихо, – Ходімо, мамо…нам їхати додому пора…»

Анжела ЛЕВЧЕНКО.

facebook