Микола був наймолодшим сином, тому й привів мене за невістку до своїх батьків. Там була велика хата, але за роки спільного життя, то ми майже все там переробили, бо в одну пору всі кухонні печі розвалили, щоб зробити парове, а далі знову мурували каміни. Роботу мали, як то кажуть. За цей час у нас з’явився син на світ, більше дітей не було, хоч я дуже хотіла.
Мені здавалося, що я своя в родині Миколи, старші сестри не приїздили часто, бо були в іншій області одна, а інша в Канаді. Батьки ж мали нас за тих, хто їх на схилі літ догляне і ми так само це розуміли.
Але в тридцять п’ять мого чоловіка не стало. Я не вірила, що це відбувається зі мною, це просто сон і я прокинуся та знову буду бачити Колю і чекатиму його з роботи.
Але дійсність стукала до мене, а я не відкривала.
Почалося з того, що свекри сказали аби я не порушувала спадкову справу щодо спільного майна.
– Оленко, ти й так наша, ми все перепишемо на нашого онучка, бо на нього одна надія, – казали вони, – Якщо хочеш, то ми тобі заповіт складемо аби ти була спокійна.
Я кивнула головою, бо я ж своя. Вони й справді мені дали заповіт, де все майно переписували на свого онука, а мого сина.
Ми й далі жили разом, я ходила на роботу, обходила господарку і виховувала сина, але далі вже стало питання про вступ і він дуже вже хотів в медичний і мені свекруха й каже:
– Як дитина хоче, то треба тобі поїхати за кордон та заробити грошей аби дитина мала майбутнє, а хто про нього ще подбає?
І отак я виїхала за кордон та почала пересилати гроші на навчання сина.
Десять років я там працювала і скажу, що тут зустріла іншого чоловіка. не хотіла казати свекрам, але вони зрозуміли по тому, що я все рідше і рідше приїжджаю.
Синові я купила квартиру, він працює по професії і лише на його весілля я приїхала з Валерієм, як його дружина.
Свекри може й здивувалися, але виду не подали. Я приїхала до них аби ближче познайомити з чоловіком, але вони так його прохолодно зустріли, що я вирішила більше не зближувати їх. Побула ще трохи біля них і поїхала далі за кордон.
Життя летіло і вже й свекрів не стало. Я задумалася над тим аби перебратися в Україну і жити біля сина, все таки онуки є, та й вже хочеться додому. а тут новина – по заповіту в нашій хаті нема не лише згадки про мене, але й про мого сина, їхнього єдиного онука від їхнього єдиного сина!
Все віддано рідним донькам.
Я стояла мовчки, як так? Вони ж обіцяли!
Правда, Оля з Канади одразу відмовилася від своєї частки на користь мого сина, а от Алла ні, сказала, що дім батьків, а те, що ми там ремонти по десять разів робили, то її не обходить. Вона готова на те аби я їй виплатила частку і таку суму назвала, що можна купити пів квартири в місті!
– Алло, ти звідки такі ціни береш?
– Та як звідки? Такі ремонти та меблі, то отака сума.
– Але ж о наше все з Миколою, моє особисте тут куплене!
– А де то написано?, – питає вона в мене.
І тепер я думаю про те, чи взагалі мені та хата та й треба за такі гроші? Син все одно в місті, мій чоловік хоче жити за кордоном, а я буду за хату триматися? Але з іншого боку, яке вона має відношення до мого мозоля? То як вчинити правильно?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
