Я з Іваном прожила десять років… Як прожила? – промучилася!
Якщо чоловік більше любить гульки, ніж жінку і дітей, то хто тому винен?
Але ж казала мені моя мама:
– Доню, він просто не просихає. Який з нього буде чоловік?
– Мамо, він зі мною таким не буде, – казала я мамі.
Ага, не буде…
Жили ми в нас, поки збирали гроші на власне житло. Іван їздив на заробітки і його більше не було, ніж був, тому тут про те, що теща зятя їсть і мови не було.
Навпаки, моя мама старалася аби при його приїзді було наварено і напечено:
– Чоловік хоче смачно з’їсти і добре поспати, тоді він тобі все, що ти хоче зробить, – повчала мене мама.
Мама дуже смачно готує, тому Іван їв і дякував, трохи був удома, а далі знову їхав.
Але з часом почав дуже мало привозити грошей, завжди казав, що то такий бригадир і його обдурив чи штраф якийсь довелося заплатити, то на інструменти скидалися, то газда ще не заплатив…
Коли ж він був удома, то нічого в рот не брав і я нічого не підозрювала.
Аж ось його бригада їде, бо я бачила куму, яка в магазині скуплялася, щоб в дорогу приготувати чоловікові щось, і розказала мені, що в неділю вони їдуть.
Я теж швиденько накупувала м’яса, наробила котлет, напекла тортиків печінкових, насмажила риби, мама спекла яблучний пляцок, який Іван любить…
А Іван нічого нам не каже, бачить, що ми з мамою крутимося і нічого не каже.
Прийшла неділя, а він спить!
Я його буджу і каже:
– Іване, та ж хлопці сьогодні їдуть, а ти чого спиш?
– Я з ними вже не буду їхати, бо вони мені не доплачують.
Я мало не впала. Іншої бригади він не має. Сказав, що буде тут робити ремонти і на одне вийде.
Я тоді й теж подумала, що й дома буде і дитина тата бачитиме, тому заспокоїлася.
Але грошей не було, а Іван приходив закосичений…
– Погостили газди, що я мав відмовити?
– А гроші?
– Пізніше заплатять.
Далі докотилося до того, що він просто не виходив з хати, а кума мені зізналася, що він так і на роботі робив і тому хлопці його не брали більше з собою.
Лікуватися він не хотів категорично, ми практично жили на батьківські гроші. А по господарці Іван не хотів допомагати, бо то заслаб, то ще щось…
Прийшлося мені зазнати заробітчанського хліба, бо ж дитину на щось треба ростити.
Спочатку їздила на ягоди, а далі вже й на прибирання.
І отак прибираю в людей та плачу – це ж я могла теж отак жити, але ж ні, чоловік у мене добрий…
Я тоді й наважилася розійтися.
І оце все моє життя моя подруга Люся приходить до мене недавно та каже:
– Я тобі першій скажу, бо ми ж дружимо з дитинства.
– Що сталося, – питаю я.
– Я з твоїм Іваном сходжуся.
– Як?
– Отак, ми любимо один одного.
– Ти жартуєш? Ти ж знаєш який він!
– То він такий був з тобою, бо ти від нього лиш грошей хотіла, а зі мною він буде зовсім іншим.
– Ну-ну…
– Ти не ображаєшся?, – питає.
– Я тебе просто попереджаю, що він зараз нормальний, але як зірветься, то сама знаєш.
– Не зірветься, – впевнено каже подруга.
– Я тебе попередила, а ти роби як знаєш.
Вона пішла, а я сиджу і думаю – як же так? ну ж знає вона все, що у мене було, бо я не раз їй душу виливала.
То чим вона думає? Що його змінить?
Фото Ярослава Романюка.
