Моя історія почалася ще задовго до того, як я стала матір’ю. Вона тягнеться з дитинства, адже ж моя мама мала особливий талант: порівнювати мене з усіма підряд.
Однак, я завжди була «гіршою». Хтось краще вчився, хтось краще співав, хтось мав довше волосся або міцніше здоров’я. А я — ну просто «нічого особливого».
— Інно, подивися, як Таня гарно малює! Чому ти не можеш хоч трохи старанніше? — могла сказати мама, тримаючи мої невпевнені каракулі в руках.
Спочатку я намагалася виправдовуватися, пояснювати, що стараюся як можу. Потім почала ображатися. А згодом звикла. Ніколи не намагалась зробити щось добре, чи краще, адже знала, що все одно буде не так.
Я виросла, але звичка матері ставити мене в один ряд з іншими так і не зникла. Просто тепер це стосувалося всього мого життя: мого чоловіка, моєї роботи, навіть моєї дитини.
Коли я вийшла заміж, здавалося, що мама трохи заспокоїться. Андрій, мій чоловік, був добрим, розумним і надійним. Але навіть це не зупиняло її від спроб знайти хоч щось, до чого можна причепитися.
— Інно, от подивися, Оксанин чоловік купив їй нову машину, — якось сказала вона, дивлячись на нашу стареньку «Шкоду». — А твій Андрій коли востаннє тебе чимось балував?
— Мамо, я взагалі нещодавно йому новий годинник подарувала, — відповіла я, зціпивши зуби. — Ми якось разом усе вирішуємо, без зайвих понтів.
— Ну-ну, — відмахнулася вона. І цим своїм «ну-ну» змушувала мене відчувати, що я знову зробила щось не так.
А потім з’явилась наша Катруся. І я, наївна, думала, що бабуся просто обожнюватиме свою першу онуку. Але ні! Її талант порівнювати перейшов на новий рівень. Тепер вона критикувала Катю.
— Інно, онучка Наталки вже в чотири роки читає вірші напам’ять! А твоя досі літери плутає.
Або:
— Катя що, взагалі не хоче грати на піаніно? Внучка Олі вже два роки на концертах виступає!
Це мене дратувало. Ні, не просто дратувало — обурювало до глибини душі. Як можна було так ставитися до дитини, яка тільки починає відкривати для себе світ?
Але я терпіла, бо це була моя мама. Терпіла, бо сподівалася, що з часом вона перестане. Аж поки одного дня не втрутився Андрій.
— Інно, я так більше не можу, — сказав він якось увечері, коли мама пішла після чергового візиту. — Твоя мама не розуміє, що її поведінка не прийнятна? Катя ще геть маленька, але вже починає думати, що з нею щось не так.
— Що ти пропонуєш? — зітхнула я. — Вона ж не слухає ні мене, ні тебе.
— Доведеться знайти спосіб, — відповів Андрій, і в його голосі я почула ту рішучість, яку він зазвичай вмикав у найважливіших ситуаціях.
Наступного дня ми сіли з Катею і пояснили їй, як відповідати бабусі, якщо та знову почне порівнювати її з кимось. Спочатку донька не хотіла. Їй було незручно, адже вона любила бабусю. Але я сказала:
— Катю, це не означає, що ти робиш щось погане. Просто ти маєш показати, що цінуєш себе і що ти теж можеш запитати бабусю, чому вона завжди говорить такі речі.
Зрештою, зійшлись на тому, що Катя не зробить нічого такого, просто поставить бабусі одне єдине питання. Тож наступного разу, коли мама прийшла до нас у гості, все сталося, як ми й очікували. Вона знову почала.
— Катю, ти знаєш, що внучка моєї подруги краще грає на піаніно? Їй усього шість, а вона вже на міжнародному конкурсі виступала!
Катя зупинилася, глибоко вдихнула, як ми її вчили, і відповіла:
— А бабуся моєї подруги директор школи. А у Лізи бабуся за кордоном має свій магазин. А ти маєш магазин, бабусю?
Мама спочатку розгубилася. Потім її обличчя наповнилося обуренням.
— Диви яка розумна? Ти хочеш сказати, що в тебе бабуся гірша від інших бабусь. Так тебе виховали батьки?
Мама піднялася, взяла свою сумку і пішла. Від тієї миті все змінилося. Мама припинила приходити до нас. Ми рідко говорили по телефону, а коли це відбувалося, розмови були сухими й короткими.
Мама майже не згадувала Катю, наче внучки взагалі не існувало. Навіть на свій ювілей нас запрошувати не стала. Бачте, дуже вже її образили слова онуки і те, що ми Катю не спинили.
Але скажіть мені, чому там ображатись? Хіба мала дитина мовчати? Хіба ж ми не правильно зробили?
Головна картинка ілюстративна.
