Іншим батьки у спадок квартири машини залишають, а от я отримала від батька і матері геть інше. І найприкріше: вони нічого такого в тому, як усе склалось не бачать. Бачте, у них нове життя і вони відпустили минуле, почали з чистого листа. От тільки що мені робити тепер?
Починати життя з самого початку мої батьки дуже любили завжди. Одружились, квартиру їм бабуся і дідусь дали, я з’явилась.
Здавалось – живіть і радійте, але ж ні. Одного дня вони вирішили, що то не їхня доля і, що треба все з ніг на голову проставити. Продали одним днем за безцінь квартиру у місті і поїхали в далеке село – починати життя з нуля.
Не знаю, де вони тієї романтики набрались: глиняна хата, природа, кози, поле. Та от міські жителі за п’ять років швидко заросли бур’янами і не отримали жодного зиску від худоби.
Знову залишили все, віддали мене бабусі і дідусю, а самі поїхали у Непал шукати гармонію і сенс життя. Той період був у них особливо довгим. Я встигла і школу скінчити і в інститут піти. Добре що бабусі і дідусі себе не шкодуючи працювали на те. аби я мала все необхідне.
Зрештою, вони таки повернулись і з гарними грішми. Придбали собі житло, розпочали знову життя з нуля. Ми навіть, стали спілкуватись, тато мене під вінець повів.
Та за вісім років їх знову в країні не було. Продали квартиру, авто і поїхали шукати сенсу життя на Корсику. Ні про мене, ні про батьків своїх вони не згадували, навіщо? У них нове життя.
Я ж залишилась одна на чотирьох старих людей. Ще батьки татка мого більш менш, а от матері – ледь по світу білому ходять. Живуть в селі, бабуся насилу пересувається. Ото і мають що дві пенсії та й тих на аптеку не вистачає.
— Ніночко, дочко. – телефонує мені бабуся з самого ранку. Грубка розсипалась треба нову покласти. Там роботи на три дні, ми вже майстра найняли. Приїдь, доню допоможи. Але на авто, бо й цеглу треба і піску купити і глину надовбати. Майстер візьме не дорого – 5 тисяч.
Тобто, мені треба все залишити із чоловіком узяти три дні відгулу і їхати в село працювати ще й гроші мати на цеглу, глину, пісок і на те, аби майстра годувати і заплатити за роботу.
— Ніночко, – це вже татові батьки, – у діда щось зір погіршився. Треба до спеціаліста, але ж у нашому містечку таких і немає. Приїдь, забери, десь у столиці з ним пройди все, що треба.
І так постійно. То одним, то іншим щось привези, придбай, зроби. І головне – всі впевнені що й роботи мені ніякої на раз-два і якихось дві три тисячі.
А нещодавно мені запропонували прекрасну роботу за кордоном. Чоловік тільки за, говорить, що то прекрасний шанс, який випадає раз на все життя. Тим паче, що на тих три роки нам і житло виділяють.
Але я не можу сказати “так”, бо, як мені покинути своїх рідних літніх людей? Тато з мамою? Не згадуйте навіть звідти тільки розповіді про те, що життя одне і про пошук себе у цьому прекрасному широкому світі.
От, як мені бути, скажіть? Відмовити і втратити шанс, але ж шкодуватиму все життя.
А чи поїхати заплющивши очі. Якщо тато і мама можуть, то чому я повинна собі забороняти?
Головна картинка ілюстративна.
