Цих вихідних ми з Ростиславом були в гостях у наших друзів. Звичайні такі зустрічі: чай, смаколики, розмови про все на світі. Та цього разу темою розмови стало взуття. Ну, як темою — випадковий жарт, який несподівано зачепив мене більше, ніж я думала.
“Іро, ну ти ж знову зносила чергову пару кросівок, так?” — засміявся Ростислав, поглядаючи на мене. “Тобі взуття недокупишся! Ходиш дуже неакуратно, підошву вічно обдираєш. Це ж треба так на все наступати!”
Я усміхнулася у відповідь і нічого не сказала. Не хотілося псувати настрій друзям через таку дрібницю. Але вдома, коли ми вже вкладали дитину спати, ці слова не виходили у мене з голови. Дійсно, я часто змінюю взуття, але ж не через те, що я його не бережу. Мої кросівки зношуються, тому що я майже весь день на ногах. Я йду в магазин, ношу продукти додому, веду малечу на гуртки, а коли їду в маршрутці, то стою, бо місця ж часто немає. Весь цей час я у своїх стареньких кросівках.
А що Ростислав? Він зранку в машині — з роботи на роботу, з роботи додому. Ввечері взуття чисте, неначе з магазину. По дому він мало що робить, в магазин — ні ногою, з дитиною гуляє рідко. А де ж він взуття зносить? Виявляється, це саме я “невдало” витрачаю наші спільні ресурси, бо моє взуття не витримує навантажень.
Тепер я стою перед дзеркалом, розглядаю свої кросівки та думаю: а чи насправді це було кепкування, чи щось більше? Може, Ростислав просто не помічає, скільки всього я роблю для нашої сім’ї? Щоденна рутина вже стала настільки звичною, що він і не бачить, як багато роботи я виконую, і як це відбивається навіть на такій дрібниці, як взуття.
Та знаєте що? Наступного разу, коли він знову пожартує про мої кросівки, я просто скажу: “Так, Ростиславе, я дійсно витрачаю наші гроші на взуття. І роблю це з гордістю, бо кожен крок, який я роблю у своїх кросівках, це ще один крок до того, щоб наша сім’я була щасливою”. Можливо, після цього він подумає над тим, де саме він “економить” свої кроки.