Мені 27. Я – Олена. У мене є старший брат Тарас, йому 33, і вже два роки він живе з Іриною. Десь два місяці тому він зробив їй пропозицію.
В Ірини двоє дітей від попереднього шлюбу: хлопчику вісім, дівчинці шість. Ми з батьками не дуже близькі з нею і з її дітьми, але завжди поводились ввічливо, конфліктів між нами не було.
Цього року ми всі разом зібралися на Великдень у батьків. Я була з Віталіком, своїм хлопцем, Тарас приїхав з Іриною.
Її діти в той день були у свого рідного батька. І саме за святковим столом вона почала цю тему – сказала, що хоче прояснити ситуацію щодо шлюбного контракту, який запропонував Тарас.
Виявилось, що він сказав їй про необхідність підписати контракт, де буде зазначено, що лише його рідні діти матимуть право на спадок від нашої родини. Ми це раніше вже обговорювали – і з батьками, і між собою. Ми вважаємо, що наші родинні гроші, майно, земля – усе це має переходити тільки рідним, тільки нашим дітям. А якщо Тарас хоче витрачати свої особисті кошти на дітей Ірини – то його справа. Але наш спадок ми не ділимо з чужими.
Ірина була обурена. Сказала, що ми ставимося до неї і її дітей як до чужих, а не як до родини. Що діти її – це теж частина Тарасової сім’ї, і мають мати ті ж права, що й можливі спільні діти.
Я їй прямо сказала: після весілля ти станеш нашою родичкою, твої діти – пасинками Тараса. Але це не означає, що ми мусимо з ними щось ділити.
Я запитала її: а мої діти в майбутньому щось отримають від її батьків? А від батьків її колишнього чоловіка? Вона чесно відповіла – ні. Тоді я й кажу: то чому твої діти мають отримувати щось від нас?
Ірина сказала – бо вони будуть нашою сім’єю. А я у відповідь: у нас родичів повно, двоюрідних, троюрідних, але ж я не ходжу по селу, не пропоную всім порівну ділити спадок від бабці. Родина – це ще не гарантія частки.
Вона почала наполягати, розгорілась суперечка. Тарас просив її зупинитися, мовляв, Великдень святкуємо, а не заповіт складаємо. Але Ірина сказала, що краще зараз усе вияснити, ніж потім мати образи.
Я їй сказала: для нас усе давно зрозуміло. Це в тебе проблема з тим, що ми не хочемо віддавати наші речі твоїм дітям. Вона назвала нас жадібними, черствими, сказала, що ми не приймаємо її дітей. І отут я вже не стрималась.
Я сказала: твоя справа – працювати, заробляти, створити щось для своїх дітей. Ми ж не будемо брати на себе фінансову відповідальність за них. Наш спадок – це не державна субсидія, а результат праці кількох поколінь. Ми не ділимо його з чужими, хай навіть через шлюбні зв’язки.
Чесно кажучи, мені здається, що Ірина маніпулює Тарасом. Вона дуже грамотно все ставить: мовляв, “якщо ти мене любиш — прийми і моїх дітей”.
Але це вже не моя справа. Якщо мій брат хоче мати таку партнерку — його вибір.
А я просто хотіла запитати, чи не була я занадто різкою, коли сказала все в обличчя?
