— Ти куди зібрався так рано, Романе? — гукнула сусідка тітка Оля, коли я зачиняв двері квартири.
— Та просто прогулятися, травень же надворі, гріх вдома сидіти! — відповів я.
Сонячний ранок обіцяв безтурботність, того дня я й уявити не міг чим оберне звичайна прогулянка у парку.
Травневе сонце кликало на вулицю. Крізь молоді, липкі листочки дерев пробивалися теплі промені. Повітря, ще вчора свіже й різке, наповнилося ароматом квітучої акації. Хотілося дихати глибоко, усміхатися незнайомцям і не думати ні про що, крім наближення літа.
Таким легким видався мені той ранок. Напередодні я святкував підвищення — вечірка вдалася, хоча радість я розідлив лиш із співробітниками. Уже дванадцять років я живу сам один.
Я підійшов до вікна. З моєї квартири на двадцять третьому поверсі відкривався неймовірний краєвид на місто. Внизу, мов іграшкові, гуділи автівки.
Люди, що квапилися у справах, нагадували мурашок. Так цікаво. Колись і я був от таким: заклопотаним, вічно кудись спішив. тільки мріяв отримати те, що нині для мене є звичним і буденним.
За дванадцять років я досяг чимало. Став успішним підприємцем, придбав житло в престижному районі. Нарешті міг дозволити собі мандри й розкішне авто.
Та, споглядаючи місто, що прокидалося, я раптом відчув порожнечу. Чогось мені бракувало. У мене було все, про що тільки можна було мріяти, але я не мав чогось дуже важливого. Чого саме я й не міг пояснити навіть собі. Але це відчуття не покидало.
Я спробував відмахнутися від цього почуття. «Це все дурниці, сентименти», — пробурмотів я й пішов на кухню. Зварив міцну каву, увімкнув телевізор. Ліниво гортав канали, аж поки не наткнувся на репортаж про дитячий фестиваль.
На екрані весело гасали діти в барвистих костюмах. Батьки, сяючи від гордості, знімали їх на телефони. Раптом щось в мені ворухнулось. Ніби прозрів, чи зрозумів щось.
Дванадцять років тому я був на подібному фестивалі. З дружиною Оленою та сином Назаром. Зараз Назар уже мав би навчатися в університеті. Я досі пам’ятаю той день.
Назар, маленький і незграбний, старанно декламував віршик зі сцени. Плутав слова, затинався. А Олена, сидячи поруч, дивилася на нього з такою ніжністю.
А мені було якось, навіть не знаю. Не байдуже, ні. Просто я був там, бо мусив, бо на сцені мій син і хороший батько мусить бути поруч.
Уже тоді у моє життя увійшла Ірина. Яскрава, амбітна, впевнена. І все в мені перевернулося.
Я завжди вважав себе звичайною людиною. Мама вчила, що не варто виділятися, треба бути «як усі». Тож і дружину собі до пари. Олену я обрав просту — тиху, спокійну.
Вона була вихователькою в дитсадку, мріяла про сімейний затишок. Я теж намагався переконати себе, що цього досить. Але потім з’явилася Ірина.
Вона була повною протилежністю Олени. Працювала в рекламі, зачаровувала всіх навколо. Її енергія була заразливою, а інтриги — такими ж природними, як ранкова кава.
Ми познайомилися на бізнес-вечері. Поруч з Оленою я завжди почувався трохи скуто, ніби наше тихе життя мене обмежувало. Ірина ж розпалювала мої амбіції.
Хвалила мою хватку, пропонувала ідеї, знайомила з впливовими людьми. Я розквітав. Наче прокинувся після довгої сплячки. З Іриною я відчував, що можу підкорити світ.
Звісно, Олена все бачила. Спершу обережно розпитувала.
— Ти її кохаєш? — якось вигукнула вона, не стримавши сліз.
— Не вигадуй, — відмахнувся я. — Це просто ділові стосунки.
Та в душі я знав, що обманюю і її, і себе. Ірина заполонила мої думки. Вона вміло грала на моєму его, підживлювала прагнення бути успішним. Я почувався героєм кіно. Мені набридло бути втомленим від рутини чоловіком і батьком.
Розрив з Оленою був тяжким. Вона плакала, просила схаменутися, казала, що я руйную сімейне щастя, позбавляю Назара батька.
Але я був непохитний. Ірина переконала, що сім’я — це тягар, який гальмує мій розвиток. Я повірив, що заради «справжнього кохання» треба ризикувати. І я ризикнув.
Заради Ірини я покинув усе. Олену, Назара, стабільну, хоч і не надто прибуткову роботу. З головою поринув у новий проєкт, який запропонувала Ірина.
Ми працювали по 12 годин на добу, жили в офісі. Я був на межі, але щасливий. Відчував, що потрібен, що значущий.
І ми досягли успіху. Компанія вийшла на світовий ринок. Гроші текли рікою. Я купив розкішну квартиру в центрі, дороге авто, став частим гостем на світських вечірках. Найголовніше — довів собі, що я чогось вартий.
Олені я переказував гроші щомісяця. Іноді дзвонив, питав про Назара. Але вона відповідала холодно, уникаючи розмов. Згодом дзвінки припинилися. Я заспокоював себе, що в Олени все гаразд. Вона ж і без мене справлялася.
А потім, на піку успіху, Ірина мене покинула. Без слів, без пояснень. Просто зникла. Пізніше я дізнався, що вона пішла до іншого — молодшого й багатшого.
Мій світ розвалився. Я залишився сам. З квартирою, автівкою, бізнесом. І з порожнечою всередині. Я зрадив свою сім’ю заради жінки, яка мене використала.
Я сьорбнув холодну каву й глянув на екран. Фестиваль закінчився, почалася якась комедія. Я вимкнув телевізор і зітхнув. Що я наробив?
Взяв телефон, відкрив контакти. Довго дивився на номер Олени, але не наважився подзвонити. Кинув телефон на диван. Що я скажу? «Привіт, це Роман. Дванадцять років тому я покинув вас із сином. Не хочеш зустрітися?»
Я підійшов до вікна. Надворі світило сонце, діти грали у футбол. На лавці сиділа молода пара, обійнявшись. Я відвів погляд.
Я зрозумів, що віддав би всі ці роки, усе багатство й успіх, щоб знову опинитися на місці того хлопця. Обійняти Олену, вдихнути аромат її волосся. Побачити, як Назар біжить до мене й кричить «Тато!».
Треба відволіктися. Може, пройтися парком? Подихати свіжим повітрям. Я спустився в гараж, сів у своє авто й виїхав на вулицю.
У голові крутилися слова з минулого. «Ти все зіпсував!» «Назар питає, чому тато не приходить». «Ти ще пошкодуєш!»
Раптом я застиг. На лавці неподалік сиділа знайома постать. Олена! Вона майже не змінилася. Поруч, згорбившись, сидів хлопець. Назар! Таким високим став, зовсім не схожий на того малюка, якого я катав на плечах.
Я ступив до них. В очах паморочилось.
— Здрастуй, Назаре, — ледь упізнавав свій голос.
— Роман? — Олена здивовано глянула на мене.
— Я тут гуляв. Побачив вас.
Назар, не сказавши ні слова, підвівся й пішов алеєю. Олена провела його поглядом.
— Олено, пробач. Я вам стільки неприємного завдав.
— Та годі, Романе. Стільки часу минуло. Ти як сам? Щасливий?
— Ні, — відповів я, не вагаючись.
— А як твоя. Ну, та.
— Ірина? Вона пішла.
— Зрозуміло.
Пауза.
— Олено, давай усе виправимо.
Вона всміхнулася.
— Що виправляти, Романе? Вистачить минуле ворушити. — Вона підвелася, поправила сумку. — Мені час. На мене чекають.
— Олено, зачекай, — видихнув я, узявши її за руку.
— Відпусти, Романе.
Я відпустив її.
— Вибач.
— Мені треба йти.
З алеї долинув чоловічий голос:
— Олено?
Ми обернулися.
— Іду! — гукнула вона.
Я знав цього чоловіка. Олена познайомилася з ним кілька років тому.
Він підозріло глянув на мене.
— Хто це? — спитав він.
Олена зітхнула.
— Роман.
— Роман? Той самий? — Він насупився.
Олена кивнула.
— Зрозуміло, — коротко сказав чоловік. — Нам час. Назар зачекався.
Він обійняв Олену за плечі, і вони пішли алеєю. Я дивився їм услід, поки вони не зникли. Сльози наверталися на очі. Травневий день став сірим і безрадісним.
Я стояв на тротуарі, дивлячись, як Олена зникає в алеї разом із тим чоловіком. Назар пішов раніше, навіть не обернувшись. Мої руки тремтіли, а в голові гуло.
Травневий день, що здавався таким світлим, потьмянів. Я відчув і ясно зрозумів, що втратив усе — не тоді, коли пішла Ірина, а дванадцять років тому, коли відвернувся від тих, хто мене любив.
Гроші, успіх, розкіш — усе це не заповнить ту порожнечу, що я сам собі створив. Я згадав, як Назар біг до мене, кричав «Тато!», а мені було ніяково і неприємно. Олена всміхалася, обіймаючи нас обох, а я думав про Ірину.
Я віддав би всі свої статки, щоб повернути той момент. Але час не пробачає. Я сів у своє авто, але не рушив. У голові лунали слова Олени: «Досить ворушити минуле». Вона мала рацію.
Я не можу виправити минулого, але чи можу змінити майбутнє? Я дістав телефон, знайшов номер Олени, але так і не натиснув виклик. Що я скажу?
Чи є в мене шанс повернути хоча б частинку їхньої довіри? Скажіть — чи зможуть вони пробити того, хто зрадив? Чи повірять, що людина може змінитися і все зрозуміти?
Головна картинка ілюстративна
