Ми з Іриною вчилися в паралельних класах і цю біляву красуню помічали всі, а не лише я. В старших класах хлопці крутилися навколо неї роєм, а нам, простим дівчатам, і одного не перепадало. Далі доля покарала мене ще й навчанням з нею на одному факультеті, добре, що хоч в різних групах. Вона якось зустріла мене в коридорі і почала згадувати, що я та відмінниця з 11-Б і захотіла приятелювати. Але я вже такі фокуси добре знала – їй були потрібні мої конспекти, щоб допомогла з курсовою чи самостійною…
А далі у нас знову перетнулися стежки, коли Ірина поклала око на профорга факультету в я кого я була закохана по самісінькі вуха: красень Роман, з перспективою залишитися на факультеті… Звичайно, він вибрав Ірину, а я закінчила університет та пішла працювати в школу. Далі вийшла заміж за колегу, скоро у нас було двійко діток і однокімнатна квартира від його батьків.
Дні минали такими ж спокійними та нудними роками… Час від часу, я заглядала до Романа на сторінку, з якої дивився щасливими очима він та його Ірина з донькою. Отак поятривши рану, я верталася в спокій сім’ї, в викладацькі години і вічні каструлі на кухні.
Не скажу, що я погано жила зі своїм чоловіком, все як у всіх – я мало від нього чекала, тому не плакала за відпочинком в Туреччині чи новим плащем на Різдво.
Bійна все змінила і ми були змушені втекти за кордон, чоловік залишився, але переїхав в безпечніше місце. Я викладала онлайн, діти ходили в польські школи, але мене це не змінило, я була тою самою, просто вирваною і пересадженою в гарний горщик на вікні з таким же чудовим та доглянутим краєвидом.
І ось ця зустріч… Скільки всього збурилося в мені, що я не можу передати словами, ніби прорвало вулкан. Я ніколи не думала, що здатна на такі вчинки чи емоції, а тим більше дії. Я написала Роману і у всіх деталях розповіла, де бачила Ірину і в чиїй компанії.
Мені так соромно тепер, але тоді, я ніби все життя чекала аби підловити ту хитру жінку і вивести її на чисту воду! Ще якийсь час я жила радістю, що вчинила правильно і вона, нарешті, покарана, що у Романа буде шанс знайти іншу і кращу жінку, може, й мене.
Я моніторила його сторінку і з радістю побачила, що зникло фото щасливої родини і висвітилася патріотична картинка, на сторінці ж Ірини нічого не змінилося – вона усміхалася поруч з Романом. Я заходила кожного дня, чекала зміни статусу, але нічого, нуль. Через якийсь час мені обридло і інші клопоти не давали мені пхати носа в чуже життя.
Далі ми переїхали знову в Україну, вернулися в рідне місто. Життя знову починало набирати звичних мені форм і темпу, а далі хтось висвітлив повідомлення, яке я побачила: «Просимо гідно зустріти Героя Романа …». Він усміхався з фото тільки очі були такі… не можу передати… Такі обпалені і стомлені, такі, що втратили надію, надію на все…
На пoхоpоні Ірина грала роль розбитої гоpем жінки, я могла б їй повірити, якби не знала, що вона робила на чужині. Я не підійшла до неї і не висловила співчуття, я жаліла себе, жаліла Романа, який мав мати шанс на краще життя, дружину…
Я нічого не розказала чоловікові і забанила Ірину в Фейсбуці, більше не можу бачити її сльозливих постів і фото, тих фото, де вони разом. Думаю, якби та чорна хустка не личила б до її білявого волосся, то вона б її не носила, а в щирість у таких жінок я не вірю.
Фото Ярослава Романюка
