fbpx

Іваночку, лебедику, я бажаю тобі всього найкращого, що може бути у житті людини. І ще бажаю, аби твої діти ніколи про тебе не забували. Що до твого спадку, то я уже давно відписала все тобі. На ощадкнижці наскладала зі своєї пенсії тобі грошей. Придбай собі гарного костюма. Нехай буде згадка про маму. Усі документи у директора нашого притулку. Обіймаю і цілую тебе, любий мій синочку

«Добрий день, чи, можливо, вечір дорогий мій, синочку.

Мій любий, єдиний в усьому світі Іваночку. Довгі роки чекала я від тебе бодай якоїсь звісточки. Не дочекалась. Оце пишу, та не знаю, чи дістанеться до тебе, мій соколику, цей лист. Добрі люди пообіцяли дізнатися твою адресу. Дай Боже, щоб їм це вдалося, тоді ти отримаєш цього листа. Багато років тому, коли ти востаннє приїздив додому, тебе розгнівило те, що я прийняла до себе Степана Петровича. Ти переживав тоді, що він зазіхає на хату, землю, на все те , що є твоєю спадщиною. Ти звинуватив мене у тому, що я ще замолоду обманювала із ним твого батька. Навіть не вислухавши мене, покинув рідний двір, пообіцявши ніколи не повернутись. Твої слова печуть мені вогнем до сьогодні.

Синку, як ти міг так про мене подумати? Я не знала інших чоловіків, крім твого батька. Після того, як його не стало пуста хата, пустий двір лякали самотиною. Не було до кого й слова мовити. Із собакою та котиком розмовляла. Бодай тобі, синку, ніколи не знати, що то є самотня старість.

За матеріалами – “Є”.

Зійшлися ми з Петровичем, дві самотні душі, то вже мені попустило. Удвох тупцювали помаленьку, пораючи на городі, даючи лад обійстю. Утримували курчат та кізку. Все ж якийсь наїдок. А вечорами довго розмовляли. Згадували молоді роки та своїх дітей. Відійшов він тихо, уві сні. Не завдав мені клопоту нічим. Про тебе ніколи лихим словом не обмовився. Шанував мої материнські почуття. Як його не стало, мені було дуже важко і морально, і фізично. Вже тоді мала проблеми. Утримувати господу, город на двох милицях я вже не могла. Все заростало бур’янами. А я ледь хату переходила. Голова сільради пропонував віднайти тебе, та я не дала на те згоди. Не хотіла бути для тебе тягарем. Якщо здорова матір дитині не потрібна, то недужа й поготів.

Коли я злягла зовсім, то попрохала влаштувати мене до притулку самотніх стареньких людей. То наразі я, синку, у цьому притулку. Мені тут добре. Тепло, затишно, чисто. Про нас гарно дбають. Годують смачно, миють, надають допомогу. І порозмовляти маю із ким. Нас у кімнаті троє. Ми розповідаємо про себе, жартуємо, навіть співаємо. То ж не має чого Бога гнівити наріканнями. Та всі ми знаємо, що єдина для нас дорога звідси – на місце вічного спочинку. Я не ображаюсь на тебе, Іваночку. Я все розумію, бо я твоя мама.

Мама, котра мастила зеленкою твої колінця, прала тобі сорочечки та штанці, жаліла, коли татко сварив за якусь провину. Ти ще малим хлоп’ям мріяв мати багато грошей. Збирав металобрухт, пляшки здавав – все те за гроші. Потім возив возиком на станцію городину та фрукти, продавав та складав копієчку до копієчки. Придбав собі на ті кошти велосипед. Навчаючись у старших класах, умовив нас із татом збудувати на городі теплицю. Круглий рік ми важко працювали у тій теплиці. Ти купив мотоцикл і продавав на базарі все, що в тій теплиці вродило. А то були чималі гроші, ми не брали із них не копійки. Ти все накопичував для себе.

Потім ти навчався у одному виші, другому. А ми із татом все гнули спину в тій теплиці, заробляючи для тебе кошти, пишаючись тобою. Минали роки, ми старіли, сили танули. Їх уже не ставало для важкої праці. Теплицю розібрали. На той час ти уже мав власну справу. Приїздив до нас на власному дорогому авто. Дізнавшись, що теплиці більше немає, образився. Кілька годин був у рідній хаті, та все дорікав нам тією теплицею. З тим і поїхав. І за це я на тебе не ображаюсь, синочку, розумію, що у місті грошей потрібно набагато більше, ніж у селі.

Ніколи, синку, не жила я у місті, але, мабуть, тобі там краще живеться, ніж мені тут. І це мене втішає. Та все ж часом думаю, що було б добре, як би ти залишився у селі. Одружився б із Катрусею, пам’ятаєш своє перше кохання? Тато не дозволяв тобі вечорами виходити з двору, то я тихцем відпускала тебе на побачення.

Катруся довго чекала на тебе. Коли ти сповістив нас про своє одруження, то я їй про те сказала. Дівчина плакала у мене на плечі до схлипу. Через два роки вона теж знайшла свою долю. Якби ж ви одружились, то жила б я біля вас та онуків бавила. Зараз не знаю ні твоєї дружини, ні твоїх дітей. Шкода, та то все пусте. Аби тобі, синочку, було добре. А я свій вік доживу вже як є. Дуже хочеться побачити тебе, обійняти, поцілувати. А тоді вже й прощатися з світом не страшно.

Іваночку, лебедику, я бажаю тобі всього найкращого, що може бути у житті людини. І ще бажаю, аби твої діти ніколи про тебе не забували. Що до твого спадку, то я уже давно відписала все тобі. На ощадкнижці наскладала зі своєї пенсії тобі грошей. Придбай собі гарного костюма. Нехай буде згадка про маму. Усі документи у директора нашого притулку. Обіймаю і цілую тебе, любий мій синочку».

Твоя мама.

Цього листа було написано, нерівним старечим почерком на аркуші учнівського зошита. Трохи нижче іншим почерком дописано:

«Шановний Іване Кириловичу. Допоки ми шукали Вашу адресу, Вашої матері не стало. Поховали її у рідному селі. Будь ласка, приїздіть та заберіть документи на спадщину».

Директор притулку.

Іван Кирилович, кремезний, сивоголовий, одягнутий у дорогий костюм, сидів у своєму кабінеті, який був удвічі більшим від батьківської хати. На його непорушному, мов викарбованому із каменю, обличчі не відбивалося жодних почуттів. Та у душі хвилями грало задоволення. Після відходу у вічність тестя він став генеральним директором величезної будівельної компанії. Величезні капітали проходили крізь його руки.

Це було те, про що він мріяв. Те заради чого одружився на нелюбій. Те, заради чого відрікся від бідняцького минулого. У тому числі, й від батьків, про яких соромився розповідати навіть дітям. У своєму серці він давно похоронив їх. Наразі він був на самій верхівці суспільства. Тих, хто унизу, вважав порохом, мурахами.

Почуття зверхності, могутності тішили його душу понад усе. Гроші були його силою, його ідолом. Все інше його не цікавило.

Щойно у його кабінеті закінчилась нарада, на якій вирішувались дуже важливі фінансові питання. І вони вирішились саме так, як він запланував. Це додавало Івану Кириловичу втіхи, гордощів. Він був дуже педантичним. Десять хвилин, відведених на відпочинок після наради, минули. Натиснувши на кнопку селектора, попрохав секретарку принести кореспонденцію.

За мить вона вже стояла перед шефом із тацею, на якій було складені конверти. Спочатку доповідала від кого лист, отримавши ствердне: «Так» клала той папір на стіл. «Останній лист із якогось притулку. Проглянете?» – запитала дівчина.

«Із притулку? – не відриваючи погляду від паперів, здивовано запитав він. – Мабуть, знову якесь прохання. Викиньте. Ліміт на благочинність вичерпався. Можете йти. Дякую. – Він знову заглибився у папери. Дівчина вийшла до приймальні. Не переглянувши листа, вкинула його у корзину для сміття.

Через кілька тижнів, біля входу у головний офіс, до Івана Кириловича несподівано наблизився якийсь незнайомець. Охоронці миттєво стали на захист свого керівника, затримали.

– Іване Кириловичу! – заволав чоловік. – Зачекайте! Я привіз вам документи на спадщину!

Іван Кирилович зупинився. – Відпустіть, – наказав охоронцям. – Я вас слухаю, – звернувся до прибулого.

– Я директор притулку, в якому останні роки жила ваша мама. Ви мали отримати від неї листа, я сам відправляв його. Не отримали? У ньому я сповіщав про те, що вашої матері не стало. І що документи на спадщину в мене. Прохав вас приїхати за ними. Ви не приїхали. Я вирішив відвезти їх вам. Ось. – Директор притулку, простяг співрозмовникові цупкого конверта. На обличчі Івана Кириловича не здригнулась жодна клітиночка. Він узяв конверта, подякував і відійшов. Проходячи повз секретарку, зупинився на мить.

– Де лист, який ми отримали із притулку? Пам’ятаєте? – запитав спокійно.

– Авжеж, пам’ятаю. Я його викинула, як ви веліли, – злякано сказала дівчина.

-Та ні, все добре. Не хвилюйтесь, – відповів Іван Кирилович і увійшов до кабінету. Кинувши конверта на стіл, підійшов до вікна. Дивився з висоти десятого поверху, як унизу снували автомобілі, кудись поспішали перехожі. У цю хвилину гомінке, чадне місто видалось йому страховиськом, котре поглинуло його душу.

Згадалось тихе, у зелених садках, рідне село. І мама у білій хустині. Стоїть на городі серед квітучого картоплиння і з лагідною усмішкою дивиться з-під долоньки на маленького Іванка. Він поспішає до неї через леваду, підганяючи хворостиною гусей. Гуси йдуть повагом, а йому хочеться якнайшвидше опинитись у маминих обіймах. «Мами не стало». Ця думка лещатами стисла зачерствіле серце. На очах зблиснули сльози. Але то була лише одна мить. Наступної його погляд упав на конверт. «Таки відписала все мені, – він витер очі. Підійшов до столу, узяв конверт. – Батьківська спадщина. Нехай мізерна, та все ж інвестиція».

Автор – Любов ШИШАЦЬКА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page