“Й-уй, Марино, що надумала?” – прибігла сусідка, Нюрка, як тільки новина селом полетіла, – “Та в нашому віці торби на вічний спокій саме час збирати, про душу думати, а ти про заробітки. Куди тобі? Поглянь на себе, як не коліна, то спина, а назавтра ще й тонометр неси тобі. То тут ти собі і лягла, і встала коли хочеш, а там ти кому треба така?”.
Я слухала Нюру і ледь сліз стримувала. Ох і не любили в селі Нюрку за те, що вона правду в очі чеше не шкодуючи нікого. Вже як візьметься, то виверне кожуха і всі гниди визбирає, все як є перед тобою викладе.
Я одна їй була за подругу, чи за сестру. Добре мені із нею, бо як людина від тебе нічого не приховує і за спину не говорить чого, то й спокійно, і дружити можна.
Але сьогодні вперше я її із хати виставила. Та знаю я все, знаю. Але хіба просила, аби вона вголось усе те озвучувала? Мені підтримка була потрібна бо ж у свої 67 мусила змінити життя докорінно.
Мене звуть Марина, і мені 67 років. Усе своє життя прожила я у нашому невеличкому, але такому любому мені селі. Тут я на світ з’явилась, виросла й зустріла свою старість.
Маю хату, яку ще дід мій будував. Стара вона і трішки вже покосилась, але мені завжди в ній було затишно. Тут і образи, і фото, і стіл, і ліжка, все мені рідне і нагадує про тих, хто давно чекає за межею.
Та не була я ніколи багата. Тих грошей у руках і не тримаю, все дитині віддаю. А мені що треба? Маю ж все необхідне: город, кілька курей, стару корову, яка ще й дає молоко. Так, життя не легке, але ж мене все влаштовувало.
Маю я ще й доньку – єдину мою дитину. Валерія, давно поїхала до міста. Там вона вийшла заміж, має двох дітей, і здавалося, що все у неї добре.
Ніколи вона на свого Олега не жалілась. Приїдуть тут, відпочинуть, що мені допоможуть, та й знову у місто своє на роботу їдуть. А як там у них було і що си стало, що розлучились, я не відаю.
Але три роки тому наше життя різко змінилося. Валерія розлучилася з чоловіком і залишилася сама з дітьми. Такий той Олег ніби і добрий і порядний, а виявилось – жив на дві сім’ї і вже там у нього третя дитина на світ з’явилась. От такий у мене зять скорий.
Донька зателефонувала мені, так плакала, геть розгубилась. Почала просити дозволити їй повернутися до мене. Я, звісно, погодилася, адже куди ж їй іти?
Ну, так, тут у мене не палац, але хіба не жили ми у одній кімнаті у цій самій хаті: я із чоловіком і донькою, мама моя і тато. То й так я собі подумала, що буде нам добре, та й раділа, коли донька приїхала.
Перший рік був для нас ну дуже непростим. Валерія підробляла дистанційно, а я забезпечувала нас їжею з городу та доглядала за господарством. Діти ходили до місцевої школи, де вчителі, слава Богу, розуміли їхню ситуацію й допомагали, чим могли.
Я навчила онуків, як працювати на городі, і вони залюбки допомагали. Сашко косив траву для корови, а Ліза збирала яйця від курей допомагала в усьому.
Та за три роки стало зрозуміло, що грошей нам не вистачає. Діти ж ростуть, їм потрібен одяг, взуття, шкільне приладдя. Валеріїних підробітків стало замало. І знову завела мову донька, що із нас двох хтось має їхати на заробітки.
— Мамо, ти розумієш, що я не можу залишити Сашка і Лізу? Вони ще малі, їм потрібна мама поруч. А ти. Ти все одно тут сидиш одна. Можливо, тобі було б легше, якби ти поїхала? — одного вечора сказала вона.
Я так і сіла, бо ж де й 70 ти плануєш хату покидати і у світи податись? та й здоров’я у мене таке, що сьогодні добре, завтра краще, а позавтра і не встану.
Але ж Валерія так уже просить, така у неї скрута. Знайшла вона мені через знайому свою і роботу – колежанкою. чи як воно зветься. до сеньйори в Італії.
Мені і прикро і лячно було, але ж діти так дивляться, так донька просила, що я вже й сама якось почала думати, що то є непогана ідея і що ясправді могла б виручити свою Валерію.
От тільки Нюска – подруга моя краща. Та як почула, то прибігла і слів не добирала. Так уже і до мене і до Валерії розходилась. Мовляв. куди бабу відправляти в такому віці. Таких на спокій вічний, а не на заробітки.
Ой, оце я вже й сама не знаю як бути мені. Ніби я й не зовсім таки й безсила, могла б і спробувати в ту Італію поїхати, бо ж каже Валерія. що там і старшого віку жінки є.
А з іншого боку – особисто мені все є і всього вистачає. Як трнеба Валерії. то я за дітьми нагляну і хай собі їде. Але ж дітям і справді мама треба.
Ой, заплуталась я геть. Може скаже мені хто, як бути у цій ситуації?
Головна картинка ілюстратвина.
