Ми сиділи на сімдесятиріччі тітки Світлани, але мені зовсім не подобалося це святкування. За жінкою вже прогули пишуть, а вона отаке витворяє!
Тітка Світлана – це родина з боку чоловіка, жінка бездітна і без чоловіка, яка все життя прожила у своє задоволення. В молодості вона мала непогану роботу в міській поліклініці. Ходила з вищипаними ниточкою бровами і чорним шиньйоном на голові, який імітував бабетту.
Інколи вона того шиньйона накручувала довгими локонами і теж прикріплювала на голову.
Мені ще тоді, на початку знайомства з родиною чоловіка, здавалося це смішним – навіщо жінці в літах так прикрашатися?
Ти ж не маєш ні чоловіка, ні коханого. А ходиш на роботу і з роботи в такому вигляді, дріботиш на тих каблуках по нерівному тротуару, де й на низькому взуття легко розпростертися!
Йшли роки і Світлана жила й далі в своє задоволення, а ми з чоловіком в орендованій квартирі. Я не раз натякала свекрусі, що пора їй провести якусь бесіду з сестрою, бо якось несправедливо, що вона одна в двокімнатній квартирі, а ми тіснимося в однокімнатній.
Та де там, свекруха лиш до мене рота відкриває, а до любої сестрички лиш усмішка і компліменти. Тьху!
Далі ми з чоловіком довго радилися і вирішили взяти кредит на житло, тоді виглядало, що витягнемо, бо ми обоє мали стабільну зарплату і ще не було дітей. Взяли в валюті! Якби ж ми знали!
А далі все було, наче на купу: з’явилося двоє дітей одне за одним, курс підскочив вдвічі, а потім і втричі, криза додала зверху і житло виплачувати було ні з чого!
А от тітка Світлана чулася так, як і завжди – брови шнурочком і шиньйон на голові, правда. Вже тепер дріботіла на каблуках просто так по місту, гуляти або в магазин.
Я забула, коли в перукарні була, нігті просто обрізала і пішла далі, їсти – найсмачніше дітям і чоловікові, а ця розкошує і не поділиться!
– Мамо, – кажу свекрусі, – Ви ж бачите як нам тяжко! Ще трохи й квартиру втратимо. Невже ваша сестра не може нас до себе впустити трохи пожити?
– Ой, Лідочко,- каже та, – Я їй говорила, але вона каже, що то ваші проблеми.
Ясно, що мої! Але ж я не чужу людину прошу мені допомогти. Адже час отакий важкий і ще й ми в такій ситуації, то чого ж не допомогти, а свої буклі крутити? Тітонька рідна!
Якби не мої батьки, то ми б квартиру не виплатили. Батько поїхав на заробітки і з собою взяв чоловіка.
Важка була розлука і оця непевність всю мені душу вимотала! Навіть згадувати не хочу!
Ми вигребли, як то кажуть, і вже й наші донечки на виданню, бо закінчили навчання та мають гарну професію.
Тітку Світлану я уникала, бо просто не могла на неї дивитися та й навіщо мені знатися з людиною, яка мені не допомогла в скруті?
Аж тут просить всіх на свій ювілей.
– Лідо, – каже чоловік, – Як-не-як, сімдесят років жінці, всі зберуться.
– Та я на неї й гривні витратити не хочу, – кажу я йому.
– Та, може, вона донькам квартиру відпише? Так мама моя каже, – за своє чоловік.
Я тільки пхинькнула, бо то не та людина, вона з собою забере, от побачите!
І ось свято…
Іменинниця просто сяє! В буквальному сенсі цього слова – срібляста сукня на замовлення, а не як моя з першого ж магазину, в вухах сережки в тон плаття і я вам скажу, що це не біжутерія, а дорога річ, на голові інші буклі, вже не чорні, а пшеничного відтінку. Ну, не ювілярка, а наречена на мільйон!
Я собі підрахувала скільки цей весь одяг коштує, то за голову взялася! Отак витратити купу грошей на себе, щоб що? Та ти в тій сукні більше нікуди не підеш, як і ті сережки в шкатулку і там будуть нидіти… А живим людям навколо тебе нічим не допомогла!
Як так можна жити і отаке витворяти та ще й приймати привітання довгого і щасливого життя? Що це за життя таке?
Фото Ярослава Романюка
