Я тільки рота роззявила, бо сама давно мріяла про дитину. Але Роман був категорично проти. Адже тоді в квартирі буде безлад, а він понад усе любив чистоту і увагу до себе.
Я вийшла заміж за нього в двадцять два. Вся закохана і сором’язлива, нічого толком не знала ні про кохання, ні про стосунки. Соромилася всього, звичайно. Зате вже старалася вгодити в тому, щоб в квартирі було чисто і смачно. Не шкодувала ні сил, ні здоров’я – все вимивала, прасувала, чистила, проте, Роман не дякував мені за старання, а тільки робив зауваження.
Такого повороту я не очікувала і зібрала свої речі та виїхала з його квартири, адже ми були одружені лише два роки, майна спільного не було.
Довго переживала, що зі мною щось не так, але мама мені сказала:
– З тобою все так, а не так з твоїм чоловіком, який просто шукав приводу аби тебе покинути. Ти ще молода і подякуй Богу, що не пішла від нього з дітьми, бо тоді б і справді було важко. А зараз забудь його і не згадуй. Навіть через місяць тобі буде легше про нього думати, головне не шукай з ним зв’язку.
Так і сталося, чим більша була відстань між нами, тим менше я про нього згадувала. Тільки в тридцять років я дозволила другому почуттю ввійти в моє життя і ні разу не пожаліла. Тоді я вперше зрозуміла, що чоловік грає велику роль в тому чи розкривається з ним жінка, на скільки вона розкута і впевнена, наскільки їй комфортно і добре. Микола став для мене саме таким чоловіком і я зрозуміла, що ж то таке «жіноче щастя».
У нас двоє дітей, ми живемо добре, я довіряю йому, а він мені, що ще треба?
Цього року ми поїхали в те місто, де я вперше вийшла заміж, бо моя донька поступала. Звичайно, що ми приїхали всі і чекали на неї, поки вона здасть екзамени. Гуляли містом і воно, слава Богу, мені асоціювалося не з першим чоловіком, а з студентськими роками, старими подругами, витівками на парах, недоспаними ночами і запареною мівіною.
А потім я побачила Романа, хоч спочатку й не впізнала, адже від гордої постави колишнього чоловіка не лишилося й сліду. Йшов за вродливою ще жінкою з пакетами і дивився собі під ноги.
Проте жінка йшла впевнено і рот їй не закривався:
– Що ти мене вічно перед знайомими ставиш в незручне становище? Не можеш сказати, що Лідочка поступила? Яка їм різниця куди! Це ж усе через тебе, бо не можеш заробити грошей, щоб дитина вступила туди, куди хоче! Який ти після цього батько?
– Але вона не моя донька, – пробурчав Роман.
– І що? Ти хочеш аби я тебе покинула, так? Ти цього добиваєшся? Я тобі сказала, що то була помилка, але раз ти так хочеш мені цим докоряти, то я цього терпіти не буду!
– Ні, я тобі не докоряю, я люблю Лідочку як рідну.
– Та ще би не любити! Якби я з тобою лише жила, то б ніколи дітей і не було! А для мене дитина – радість. Яку ти мені не зміг забезпечити. І в цьому ти мене підвів! Чому я тільки з тобою й далі живу?
Я насолоджувалася цією прекрасною розмовою і усміхалася про себе, що таки Роман сам себе перехитрив. Думаю, така жінка за ним не бігає з ганчіркою та не вимиває все перед його ногами, як це робила я. Справді, як маємо, то не цінуємо, а як втрачаємо, то плачемо. Добре, що я своє вже відбула і мама таки була права в усьому.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
