– Ти серйозно запросив свою маму жити з нами, навіть не спитавши моєї згоди?! – вигукнула я, дивлячись просто в очі своєму чоловікові. Усередині все закипало від обурення.
Ростислав (колись я вважала ці плечі опорою всього світу) сидів із напівпіднесеною до губ чашкою кави. Він навіть не встиг зробити ковток, тільки мовчки переводив погляд з вікна на мене. Кухня, яка зазвичай була затишною ввечері, тепер здавалася замалою, ніби стіни могли не витримати напруги.
– Катю, давай обговоримо це спокійно, – його голос прозвучав м’яко, але від цієї м’якості мені хотілося вити. – Мама зараз сама. Після того, як не стало батька їй важко.
Я стиснула губи. Скільки разів ми з Ростиславом за наші п’ятнадцять років шлюбу долали кризи, мали непорозуміння, мирилися, але завжди приймали важливі рішення разом. А тепер він раптом прийняв таке серйозне рішення без мене.
– Ми ж могли оплатити ремонт у її квартирі, – спробувала я стримати хвилювання, але голос усе одно здригнувся. – Я розумію, що її затопило, але ж є вихід: робітники, майстри. Навіщо переселяти її до нас?
– Це тимчасово, – він потягнувся до моєї руки, проте я відсмикнула долоню. – Місяць, ну максимум два. Поки їй там усе не полагодять.
Я знала свою свекруху — Галину Степанівну — достатньо, щоб усвідомити: «два місяці» легко перетворяться на пів року, а там і на довше.
Тоді я відчуватиму себе гостею у власному домі, слухаючи:
— Катрусю, борщ у тебе щось занадто густий, картоплю ріжеш не так. А чим ти годуєш онуків, чому вони такі непосидючі?
І все це з люб’язним тоном, але з підтекстом і явним осудом. Стане і слідкує, що і як я роблю. Навіть кашу я не так готую як потрібно.
– Ще й не попередив вчасно, – прошипіла я, дивлячись крізь вікно на похмурий сірий двір. – Дякую, що хоча б не поставив мене перед фактом у день її переїзду.
У відповідь він тільки важко зітхнув і, не промовивши жодного слова, пішов із квартири. Я чула, як грюкнули вхідні двері. Вперше за всі роки подружнього життя він не сказав «до побачення».
За тиждень Галина Степанівна ступила на наш поріг із двома велетенськими валізами. Я саме дорізала овочі до вечері, коли побачила, як у дворі зупинилася машина, а Ростислав допомагає мамі витягати речі з багажника.
Діти – донька Іванка та син Тарас – вибігли їх зустрічати з радісними вигуками. Вони обожнюють бабусю, бо вона завжди з гостинцями, цікавими історіями та порадами «для розваги», а не для «виховання».
– Мої любі! – голос свекрухи рознісся двором. – Дивіться, що я вам привезла! Тільки мамі не показуйте, бо вона, мабуть, проти солодощів перед вечерею.
Я відчула, як лице пашить від роздратування. Ще не встигла переступити наш поріг, а вже ставить під сумнів мій авторитет. «Тримай себе в руках», – шепотів мій внутрішній голос. Адже офіційно це «лише на деякий час».
– Катрусю, – Галина Степанівна з’явилася на кухні з легким рум’янцем на щоках, скинувши плащ. – Я бачу, ти вже готуєш? Так пахне. А я хотіла допомогти.
Мені стало її трохи шкода: зрештою, вона не молода, щойно втратила чоловіка, опинилася сама в важкій ситуації. Але жодна жалість не могла зменшити тривогу, що оселилася в мені відтоді, як я дізналася про її майбутній приїзд.
– Діти, мийте руки, – сказала я, намагаючись усміхнутися. – Зараз вечерятимемо.
– Я накрию на стіл! – пожвавішала свекруха, прямуючи до шафки з посудом. – Ой, а що це у вас досі старий сервіз? Я он казала Ростиславові – купіть новий, цей немодний.
«Дихай глибше, – нагадала я собі. – Поводься чемно, це ж мама твого чоловіка».
Після вечері, яка пройшла у вимушеній ввічливості, Галина Степанівна почала влаштовуватися. Замість дивана у вітальні вона наполягла на кімнаті сина, мовляв, у неї спина, і розкладний диван не надто зручний.
Діти, щасливі від ідеї жити разом, галасували, вимагаючи «сімейних посиденьок» щовечора. А я тільки розгублено оглядала власний дім, де кожна річ була на своєму місці – доки не прийшла свекруха зі своїм «о, тут не так».
Минуло два тижні, і я ледве знаходила місце, де могла залишитися наодинці. Я просиналася від того, що на кухні хтось уже вовтузиться – смажить, варить, переставляє крупи.
Мої діти давно їли бабусині оладки та варенички, а про мої ранкові бутерброди ніхто вже й не згадував. Мені прикро було бачити, як Галина Степанівна швидко стає центром у нашій квартирі. З кухні розносився її голос: «Треба додати трохи соди», «Цукор стоїть невдало, я переставлю», «У мене в молодості ці страви виходили краще».
Якось увечері, повернувшись з офісу, я застала її за перевіркою домашніх завдань Іванки. Свекруха сиділа у моїй улюбленій кухонній сорочці – вона просто взяла її з шафи, «бо так зручніше». У ній переглядала зошит доньки, коментуючи: «А чому тобі мама не пояснила ось цей приклад?»
– Мамо, досить, – не стрималася я, коли діти на кілька хвилин вийшли з кімнати. – Я розумію, що ти хочеш допомогти, але не переступай межу. Виховання дітей – наша з Ростиславом справа.
– Я ж тільки кращого бажаю! – вона зробила ображений вираз обличчя. – І взагалі, ти ж працюєш, а діти можуть недоотримувати уваги.
– Годі. Я сама вирішу, скільки часу приділяти родині.
У дверях з’явився Ростислав. Замість стати на чийсь бік, він просто поглянув на нас сумним поглядом, мовчки розвернувся і зник у передпокої.
Я зрозуміла, що він уникає непорозумінь, адже не хоче псувати стосунки ні з ким із нас. А я лишалася одна зі своєю образою та невисловленим розчаруванням.
Урешті, однієї пізньої години, коли свекруха пішла спати, а діти дивилися фільм у своїй кімнаті, я почала тихцем складати в сумку найнеобхідніші речі.
Зателефонувала своїй подрузі – Христині, яка мешкала в сусідньому районі, й та попросила залишитися у неї, «доки все не владнається».
Стоячи на порозі, я глянула на наші стіни, наші картини, диван, де ми колись із Ростиславом планували майбутнє. Тепер там панувала чужа енергія. Я майже чула, як у тих кутках стоїть дух свекрухи, котрий переставляє все, що бачить.
– Ти куди? – Ростислав наздогнав мене в під’їзді.
– До Христини, – сказала я. – Більше не можу жити у власному домі.
– Катю, – він торкнувся моєї руки, але я відступила на крок. – Можливо, я тебе підвезу?
– Ні. Я хочу трохи пройтися. І зрозуміти, що тепер робити з нашим життям.
Я глянула йому в очі: колись вони випромінювали стільки любові й підтримки. Тепер у них стояла розгубленість. У голові мені була тільки одна думка: якщо лишуся, то не витримаю більше жодної миті поруч зі свекрухою.
І якщо піду, то, може, Ростислав нарешті усвідомить: ми двоє створювали цю сім’ю, а мама – гість, хай і близька за статусом, але все-таки гість.
Я розвернулася й вийшла з парадного у мокру, осінню темряву. Три дні в квартирі Христини тяглися нескінченно. Я працювала віддалено, щовечора говорила з дітьми по телефону.
Знала, що Галина Степанівна заміняє їм маму старанно і на показ. Але всередині мене все кипіло – я хочу сама доглядати їх, хочу спостерігати за ранковими посмішками, читати книжки перед сном, а не віддавати це на відкуп свекрусі.
На четвертий день зателефонувала саме Галина Степанівна. Її голос був напрочуд тихим:
– Катю, треба поговорити. Мені здається, ми повинні з’ясувати наші стосунки.
Я сіла на ліжко, намагаючись зібратися з думками.
– Ти пішла нічого не пояснюючи. Мені байдуже що там між вами сталось, але ти довела ситуацію до абсурду. В мене важка ситуація нині. Ти це розумієш?
Потім свекруха обурено повідомила, що Ростислав знайшов для неї помешкання в сусідньому кварталі.
— Замість того аби вкласти ті гроші в ремонт житла, ти зробила все, аби мене здихатись. Десять тисяч за однокімнатну квартиру. Хіба це нормально?
Наприкінці дня Ростислав приїхав по мене. Він був виснажений:
– Вибач, Катю. Я думав, що роблю добре, а тепер скрізь винен. Вона моя мама, ти дружина. Кого я мусив обрати?
Я не тримала на нього образу. Радше почувалася зворушеною, що він таки збагнув, наскільки важливо обговорювати все в родині, а не ставити інших перед фактом.
Коли я повернулася додому, Іванка з Тарасом кинулися до мене, обіймаючи й заливаючи питаннями. Галину Степанівну я застала із заплаканими очима, вона збирала речі.
Так, цей дім знову став нашим спільним простором. Я розклала свої речі так, як звикла. Діти не чули постійного: “А чого твоя мама?”.
А мама чоловіка?. Так, вона теж родина, проте родина, якій краще жити окремо, навіть у такий складний для нас усіх час, навіть у її не простій ситуації, вона повинна жити окремо від нас, хай і не задоволена цим.
Звісно, для свекрухи я не добра, адже зробила все, аби спровадити її зі свого дому. Та от я не вважаю що зробила щось не так. Ну от скажіть, хіба я була не права?
Головна картинка ілюстративна.
