— Я ніколи не буду з нею щасливий, — приречено мовив Михайло, — але й залишити не можу. Ти ж знаєш, я кохаю лише тебе. Однак, бувають обставини, які не можливо змінити.
Ці слова він сказав у вечір, який змінив усе. Але почнемо з початку.
На дні народження своєї подруги я познайомилася з чоловіком, якого назвемо Михайлом. Він був ІТ – спеціалістом, хоч вчився на іншому факультеті в інституті.
Ми швидко знайшли спільну мову, адже я теж працювала в цій сфері. Наші бесіди були настільки захопливими, що ми годинами не випускали телефонів із рук. Через місяць Михайло зізнався, що закохався. І я зрозуміла: це — той самий чоловік, про якого я мріяла.
Однак було одне велике таке “але”: Михайло був одружений. Його донечці лиш 1.5 роки.
— Катю, я маю бути чесним, — сказав він, коли ми вперше торкнулися теми його сім’ї. — Я вже півтора року не живу вдома. Усе через постійні непорозуміння із тестем.
Його дружина Ольга завжди підтримувала батька, а той ледь не щодня втручався в їхнє життя: радив, як доглядати дитину, як витрачати гроші, що купувати.
— Одного разу я просто не витримав і пішов, — пояснив Михайло. — Але вона не поспішає з розлученням. Думає, що я повернуся.
Він не міг бачитися із донькою, адже Ольга спершу заборонила йому навіть підходити до дитини. Це дуже його гнітило.
— Ти кохаєш її? — якось запитала я.
— Ні, — твердо відповів він. — Але доня. Вона моя частинка.
Наші стосунки тривали. Ми разом їздили на вихідні, планували майбутнє. Проте я завжди відчувала: його душа розділена між мною і донечкою.
Одного разу Михайло сказав, що Ольга дозволила йому бачитися із донькою. Вони почали проводити разом вихідні, а згодом Михайло почав заходити до їхнього дому все частіше.
— Тобі це не заважає? — якось обережно запитав він.
— Я розумію, чому ти це робиш, — відповіла я. — Це твоя дитина.
Але я відчувала ревнощі. Ольга дзвонила йому, питала поради щодо всього: від вибору черевиків до розпорядку дня.
Одного вечора Михайло не прийшов до мене.
— Дитина занедужала, — сказав він телефоном. — Я залишуся, щоб допомогти.
У той момент я зрозуміла: це кінець. Він не може покинути своє дитя, навіть заради кохання.
— Ти повертаєшся до неї? — запитала я, коли ми зустрілися наступного разу.
— Так, — відповів він, опустивши очі. — Я мушу.
Я мовчки кивнула, поцілувала його і відпустила.
Минуло кілька років. Вони з Ольгою знову стали сім’єю. У них з’явився ще один син. Я намагалася забути Михайла. У мене вже є кавалер і ми думаємо над тим, щоб створити сім’ю.
Але одного дня отримала повідомлення із невідомого номера: «Я буду любити тебе завжди». Наприкінці повідомлення був наш улюблений смайлик.
Я подивилася на екран телефону, і ледь на ногах втрималась. Мені так захотілось почути його голос, що й дихати не могла. Набрала, поговорили, потім зустрілись.
І знову купа перешкод,: я майже заміжня. він одружений, діти. Вже двоє дітей. А він каже що кохає і що не може мене ділити ні з ким. Просить, аби я була тільки його, бо ж теж його люблю.
Нині я на роздоріжжі. Що мені робити? Знаєте, це ж не випадково він з’явився саме тоді як я до весілля готуюсь, це ж знак долі, правда? Наше кохання справжнє? Ми пережевемо разом усі негаразди і зрештою створимо сім’ю?
Головна картинка ілюстративна.
