Мені було п’ятдесят п’ять, коли серед ночі зателефонував зять і сказав, що моєї Іванки вже немає, ускладнення! З малюком все гаразд, а от вона! Я не розуміла, як е взагалі могло трапитися, коли це третя дитина! Все ж було добре!
Тільки ми поминки справили, як зять знову з новиною:
– Я дітей ростити не буду, забирайте до себе.
– Як? Ти ж тато!, – не розуміла я.
– То й що? Я дитину як буду годувати? Чи до неї вставати? Ви жінка ще молода і ще пам’ятаєте, як то все робиться!
Я дар мови втратила, як від дітей відмовитися? Звичайно, що я їх заберу та роститиму, але ж як так з рідними дітьми?
Не довго нудьгував зятьок, але знайшов собі другу в сусідньому селі. Що та собі жінка думала? Як чоловік кидає рідні діти, то він буде до життя?
Але хай Бог їй суддя, бо кожен сам собі життя планує і має все те враховувати.
Сергійко тільки ходити почав, старші в садок та в школу, а я якось коло дітей і сил набираюся, щоб те все пережити. Хоч в клопотах і втомлена, але діти здорові і слава Богу.
Аж тут зять з пропозицією:
– Ми з Світланою порадилися і заберемо старшого Вітю до себе. Він вже в шостому класі і не буде з ним ніякого клопоту.
Я й погодилася, бо ж дитина за татом сумувала і тішилася, коли той приходив.
Я лише з Сергійком та Алінкою залишилася.
Вітя приходив до нас, навідувався. Але нічого не говорив, як там йому ведеться, лиш каже, що добре. А я що можу – не змарнілий, вдягнений добре, то й мені на душі легше.
Зять з тою Світланою дітей не мали, то я й тішилася, що жінка прихильна до малого.
Коли Вітя закінчив училище, то почав їздити на заробітки, допомагав і мені з дітьми, але й батькові з мачухою теж – і ремонти робив, техніку всяку купував…
Хто ж знав, що й на нього біда чигає? Привезли ми Віктора з-за кордону і за перевезення пішло купа грошей, все село скидалося аби його привезти. Сказали, що в нього був діабет, а той і не знав…
Думаєте в зятя дитину відспівували? Ні – привезли мені…
– Хай біля Іванки буде, – говорила Світлана без жодної сльозинки на очах, нібито, піклуючись про зручність для мене…
Я ж добре знала, що вона не хоче ні поминок робити, ні на могилку ходити. А зятьок що думаєте? Почав жалітися, що зовсім грошей немає, щоб дитині пам’ятник поставити, бо все пішло на перевезення.
– Ах ти ж, – кажу йому, – Він у вас наймитував та всі гроші віддавав. А ви тепер не хочете й копійки виділити? Та як вас земля носить, а моїх дітей таких гідних забирає?
Може, й чули те люди, але мені було байдуже… Отакі живуть, присмокчуться до когось працьовитого та доброго і користають з нього. А лиш починає всихати людина – кидають без жалю та повзуть до другого…
Як уявлю собі, що цей чоловік на старості років приповзе до моїх онуків аби вони його доглядали, то аж спати не можу.
Мої онуки добрі діти і будуть батька глядіти, я в тому певна… То нічого, що тато ні приголубив, ні підтримав, лиш одна назва від нього!
Каже священик аби його пробачити. Але як його пробачити, коли людина й не думає те вибачення не те, що заслужити, але й просити. Живе собі у своє задоволення та й гадки не має.
Чи йому на сповіді священик не каже піти до дітей та допомогти їм? Та чи й ходить він до сповіді, якщо совісті не має!
Я як хто думає, що я дітей проти нього настроюю, то це не так – я лиш кажу правду і що нема чого до людини мати прихильність через якусь назву.
