Донька моя з зятем поїхали заробляти собі гроші на весілля за кордон і я тому дуже тішилася та в приклад ставила свою Лілю всім знайомим. Бо дитина в мене розумна і не пустила чоловіка аби там собі пригоди шукав, а поруч з ним та заробляє, щоб і на весілля стало і на якесь власне житло.
Хоч Василя я й кличу зятем, але Ліля мало його знала, практично місяць, бо до того кілька років зустрічалася з іншим, Віктором. Ми вже й потроху на весілля збирали, як тут дивина – Ліля приводить Василя та каже, що він їй життя врятував.
– Мамо, я не побачила машину і пішла переходити через дорогу, а тут Василь мене за руку вхопив і з-під коліс врятував.
Ми давай дякувати хлопцеві, а він аж зашарівся.
Звичайно, що Ліля могла зі своєю вродою й красивішого знайти, але ж рятівник, видно, хлопець до життя, а це найголовніше.
Порадилися вони між собою, що треба весілля робити і треба разом на нього заробити.
Я тому дуже втішилася, що вони разом поїдуть, поживуть, притруться і все у них буде добре.
Не було їх п’ять років, я вже й сама дочку сварила, що вона так довго це все тягне.
– Мамо, ми ще хочемо на квартиру заробити, – відповідає донька.
А я що – аби дітям було добре, хоч і сумую зв донькою, бо одиначка…
І ось – ідуть!
Я така вже рада, така рада, що й не передати словами! Майже не спала, бо все треба було нарихтувати на гостей, бо ж не лише Ліля з Василем приїде, але й вся його родина, бо заразом і про весілля поговоримо.
Я й пляцки пекти, я й варити і смажити, і парити, і тушкувати…
З кухні тиждень не вилазила аби все було готове до їх приїзду. Звичайно, що й свою рідню покликала та кумів, бо як без цього?
Вже й день той настав, а мені на душі якось так неспокійно… Вже сама себе переконую, що просто сама себе накручую, але ж є щось таке, що не дає спокою. А їх нема, а мій неспокій все більший і більший…
А родина ж чекає… Погостила я їх, бо ж люди голодні, а молодих все нема! Вже й додому розійшлися, як молоді мої приїхали, але самі! – Що сталося, – питаю я стривожено, – де свати?
– Не буде сватів, – випалив Василь, – Я з вашою донькою жити не буду.
– Як не будеш?, – в один голос випалили ми всі, вкупі з донькою.
– А отак! З нею просто неможливо жити!
– Ти мені на дитину не наговорюй! Вона й їсти зварить і прибере!
– Та вона мені продихнути не давала всі ці роки! До кожного стовпа ревнувала, лиш запізнюся чи затримаюся – одразу до таблеток, якось її тиждень шукав по чужій країні, бо не знав, де ділася, а вона в подруг перечікувала! Ви думаєте, чого я її тоді врятував? Бо її хлопець покинув був! Я так жити більше не хочу і не можу. Я її вам привіз – живу і здорову і прощавайте!
Ліля за ним. А він тікати, що вона вже йому кричала, мені на голові волосся вставало… Я не спала всі ночі і за нею постійно слідкувала.
А далі й чоловік позмінно.
Що ми пережили – я не можу вам того передати.
Я свою дитину не впізнавала і просто впевнена, що то нас люди отак врекли.
Менше мені треба було хвалитися Лілею. А я язик розпустила – яка вона у мене гарна та добра, як батьківську копійку береже та сама на заробітки з хлопцем їде…
А люди ж де таке розуміють? От і заздрять та обговорюють… От таке й сталося.
Зараз для мене головне її припильнувати, а там час загоїть рани, вона у мене дівчина гарна, в дівках не засидиться.
