fbpx

Кажуть, що дитячий хліб гіркий і я на своїй шкірі це пізнала. Я доволі ще молода жінка, мені тільки шістдесят п’ять років, але пенсія просто мізерна, якщо зважити на роки стажу, який я маю

Звичайно, мені донька допомагає і грошима, бо вона заробляє, і не має на кого витрачати, бо в свої тридцять сім не має ні чоловіка, ні дітей. Але останнім часом вона собі дозволяє мені затикати рота:

– Сидите на моїй шиї і мовчіть.

Ви розумієте? Нема права сказати їй щось, порадити чи переконати зробити по-іншому, одразу мені грошима докоряє!

І що я такого сказала? Вона від юної дівчини не вміла вдягатися, а теперішня мода на оте все рване і широке, то вона на себе уп’ялить!

– Ти ж жінка, та одягни спідничку і каблучки, зачіску зроби акуратну, ти на себе в дзеркало хоч дивишся? Бо таке враження, що ти як встала, то так на роботу й пішла.

А вона губи дує. Чого тут дути, як купить щось не свого розміру, обтиснуте та ходить і люди на те все дивляться, особливо чоловіки, то й нема у неї нікого.

Або манери які в неї, розмашисті, як в чоловіка, голосно говорить, перебиває. Де та лагідність, де тембр ніжний? Та ти ж не з підлеглими говориш, а серед людей.

Ну, чекайте, я хочу дитині найкращого, я кажу правду і нічого не придумую і правду цю кажу для її ж блага.
Самі подумайте, в її роки не мати нікого, ні дітей, ні чоловіка – то вже голова сивіє мені.

– Мамо, є у мене бойфренд, – каже вона.

– Хто? То, що чоловік бігає до тебе, то не бойфренд. То взагалі не знати що! А як він одружений, а тобі голову морочить – ти про це не думала?

– Мамо, перестань лізти в моє життя! Я вже давно доросла і самостійна, – каже вона мені.

Читайте також: Варто мені було заїкнутися онукові, що я залишу квартиру йому, як мене не стане, як почалося таке, що ми всі один з одним не розмовляємо. Розумієте, я ще доволі молода жінка, мені лиш сімдесят один рік і я не хочу виїжджати зі своєї квартири, як хоче того онук

Ну, вибачте, яка доросла жінка, як вона ні готує вдома, ні пере, а на все фітькає гроші – там замовила готове, там віднесла в хімчистку.

Ну хоч на квартиру власну заробила і вже мені легше, але ремонт такий зробила, що хоч стій, хоч падай – все пусте, стіни сірі, на підлозі нічого.

– Дитино, а де світильники гарні? Де тюлі? Де диван для гостей? Тут як в якійсь палаті – чисто і голо, – кажу їй і дякую, що хоч підлога чиста.

А потім почала таке мені говорити, що я дар мови втратила! Наче це через мене вона самотня!

– Ти сама, мамо, подумай, хто тобі буде за комуналку платити, продукти та ліки оплачувати, коли я заміж вийду і дитину матиму? Ти вже не поїдеш до родини в гості з подарунками за мій кошт. Не поїдеш на соляні озера і не будеш хвалитися перед подругами. Не поїдеш в автобусний тур Європою і теж не будеш мати чим хвалитися перед друзями. А будеш сидіти на своїй пенсії і картоплю смажену з квашеною капустою їсти! так, що не лізь до мене зі своїми порадами, а дякуй за те, що маєш!

Я образилася і з нею не розмовляю. Ще чого, платить вона. Я її просила, щоб вона це робила? Ні.

Сама робить, а потім ще мені дорікає тим, що я хвалюся фотографіями. Звичайно, що я там гарно відпочила, але ж я їй на це не натякала. Сама запропонувала.

Чи записувати мене до платних клінік – то її забаганка, бо я легко можу й в наших чергу висидіти. Але ж вона одразу запише мене і вже в той самий день чи наступний мені все роблять, що треба.

Так само за продукти чи ліки. Я ж її не прошу, вона сама купить і тепер мені ще каже, що це вона мене годує.

Не роби ніякого добра, якщо хочеш потім за нього віддяки. Отак я собі думаю, а ви теж так вважаєте?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page