.А тепер виявилося, що все не так. Як мені бути далі – я не знаю і шукаю вашої поради.
Я багато читала про те, що жінка має віддати половину своїх обов’язків чоловікові, щоб він теж працював після роботи, як і вона. Дуже важко це зробити, коли в голові виринають образи. Як не мами, то свекрухи, далі бабусі чи й прабабусі:
– А ти що будеш робити?, – втуплюються їхні уявні очі у мене і я вже бігом мию посуд, вилизую кухню і ванну.
Коли ми тільки почали з Ігорем жити, то він не мав ніяких вимог щодо кулінарії, ми мали мало одягу і прали його вручну. З появою сина все змінилося. Стало всього багато і так само треба було багато грошей. Я вже мусила викручуватися з тих можливостей, які у нас були і видумувала й голубці, і рис з горошком, плов, налисники з рисом і яйцем, биточки з рисом, навіть млинці пекла з рисової муки. Він тоді був дуже дешевий. Те саме з гречкою, я навіть вареники з неї ліпила.
Це вимагало багато часу, все вимагає багато часу, коли хочеш аби було смачно.
І я хотіла аби чоловік був ситим, адже він важко фізично працював і я його шкодувала, краще вже я продукти куплю, візок на дев’ятий поверх витягну, сміття винесу, хліба куплю, щоб він не йшов в магазин.
Коли ж Ігор вже став бригадиром, то раптом винести сміття йому вже не дозволяла посада, як і купити продукти, бо не царське це діло.
Син дивився на батька і казав, що нічого не буде робити.
На свої сорок п’ять років я мала двох здоровенних чоловіків, перед якими я бігала з тарілками і пилососом. Я тисячу разів хотіла все змінити, але то очі предків, то невдоволення чоловіка і все знову я тихенько роблю все як треба.
На сорок п’ять років чоловік подарував мені мультиварку, йому лікар приписав дієтичне харчування і він так мене обдарував.
Син купив букет квітів і все.
Я не хотіла перед гостями нічого виясняти, але жінки на цьому святі мене одразу зрозуміли, склали мені ціну.
А я сама нарешті зрозуміла, що я у них вартую і на наступний день я їм повідомила правила, які будуть далі в родині.
Звичайно, що вони те все сприйняли в штики, але я палець об палець не вдарила аби готувати їсти і прибирати.
Вони заказували піцу і вже на кухні була гора коробок та вже забігали таргани, але я поїхала до подруги в гості на тиждень, тому очі не бачать – серце не плаче.
Приїхала я і здивувалася – ні коробок, ні тарганів, все чисто і смачно пахне. Щоб остаточно порадіти за себе, я зателефонувала свекрусі і спитала чи вона заходила. Та мені цілу лекцію прочитала, що так не можна з її синочком, але вона не в тому віці аби до них щодень їздити. Моя мама теж не була.
Я танцювала від радості. Син і чоловік зраділи моєму приїзду і я сказала, що раз вони такі чемні, то я буду готувати якщо вони будуть допомагати, так само й з прибиранням.
Розподілили обов’язки і стали жити в мирі і радості.
Я приходила з роботи і бачила чистоту в домі, дякувала хлопцям за те, що виконують більше. ніж я їх прошу.
– Бо ми тебе дуже любимо, – казали мені вони.
А якось я прийшла з роботи раніше…
На кухні хазяйнувала дівчина.
– Ви хто?, – спитала я з настороженістю.
– Ой, а ви мама Сашка? Я його дівчина Оля…
І вона розповіла, що давно отак приходить, готує Саші їсти, прибирає, пере…
– Він казав, що ви у нього дуже строга, але як ви зрозумієте, що я вправна господиня, то мене приймете.
– Що ж, хочу це почути від Саші. Присідай, будемо базікати за чаєм.
Ви б бачили очі сина та й чоловік все знав, як виявляється. Нічого вони не хочуть змінюватися і я не знаю, як бути далі. наче з Олі гарна підмога, але який я їй приклад подаю? А й далі впиратися, то вони сюди будуть водити і водити жінок. Що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
