fbpx

Коли батьків не стало, ми були вже дорослими і самодостатніми жінками. Сестра моя жила з чоловіком у столиці, а я у містечку неподалік села нашого. Оскільки ми з чоловіком жили біля його батьків, то я з сестрою домовилась, що дім батьківський ми успадкуємо навпіл. але житиму там я із сім’єю. Минуло вісімнадцять років і сестра моя повернулась в село рідне у наш будинок спільний. Але ж я тут не одна живу

Коли батьків не стало, ми були вже дорослими і самодостатніми жінками. Сестра моя жила з чоловіком у столиці, а я у містечку неподалік села нашого. Оскільки ми з чоловіком жили біля його батьків, то я з сестрою домовилась, що дім батьківський ми успадкуємо навпіл. але житиму там я із сім’єю.

Минуло вісімнадцять років і сестра моя повернулась в село рідне у наш будинок спільний. Але ж я тут не одна живу.

Після того. як ми із Семеном одружились, то жити почали у його батьків у містечку. Дім у них був просторий, вони його будували так, аби місця вистачило і для майбутньої сім’ї сина, тож спочатку все здавалось ідеальним. Але згодом показав себе важкий характер свекрухи.

Нічого сказати не можу про неї нехорошого, адже жінка вона ніби й добра. от тільки у побуті із нею важко дуже. Все повинно бути по її і крапка. навіть не так покладена у сушку ложка викликала в неї ледь стримуване роздратування. У домі повинен був бути ідеальний порядок і тиша.

Вона була щедрою веселою, доброю. але от такий у неї був “пунктик” хоч в очі вона мені нічого не говорила, але я бачила як її важко стримуватись.

Читайте також: Пішов мій чоловік у засвіти і зажили ми собі удвох у тиші, порядку і взаєморозумінні. Розповідали сни один одному, разом вечеряли. Любили трав’яний чай та читали книги. Я думала, що ми от так собі вік і звікуємо. Але ж ні! Привів він у дім одного разу свою Мілу

З роками ця її особливість проявлялась усе більше. Справді важко стало, коли у нас діти з’явились. Тут уже я побачила, що нам треба терміново з’їжджати, адже в такій обстановці ми жити усі більше не могли.

Саме тоді батьків моїх не стало. Після того, як ми провели їх в останню путь ми із сестрою мали серйозну розмову. Я дуже просила, аби ми дім не продавали, а я із сім’єю могла б там жити. Сестра погодилась зразу ж. Тільки попросила дозволу приїздити із дітьми на кілька днів інколи, адже вони в місті живуть а малим потрібне свіже повітря. Тож дім ми навпіл успадкували, а жила усі ці роки тут я із сім’єю.

Роки минули. Мої сини одружились і оскільки свекра мого не стало, то ми вирішили що буде правильно забрати свекруху до себе, а синам віддати дім батьків чоловіка у містечку. Зробили ремонт, поділили садибу і сам будинок навпіл і зажили усі в нових реаліях.

Мені було дуже важко терпіти свою свекруху. Їй уже під дев’яносто, характер і так важкий змолоду, став просто нестерпним. Добре, що я ще працюю і можу на дванадцять годин іти із дому. Вихідні для мене справжнє випробування.

А тут нещодавно моя сестра вирішила повернутись у дім наш. Вона із чоловіком розлучитись вирішила на старості. Той собі знайшов молодшу значно жінку, у них уже й дитя буде скоро. А оскільки сестра моя жила завжди у його квартирі, то й іти мусила вона.

Приїхала сестра і в домі у нас справжнє пекло почалось. Я ще якось більш-менш зі свекрухою мирюсь. а от сестра змовчати не може і не має бажання. В принципі вона то права, чого вона у своїй хаті має вислуховувати претензії від абсолютно чужої їй жінки? Що та узагалі до неї має? Але факт у тому, що мамі чоловіка потрібні лиш вільні вуха. Їй байдуже кому і що говорити.

Мені хоч додому не вертайся: чоловік сердиться і вимовляє мені за сестру, сестра голосно з’ясовує стосунки із моєю свекрухою. ну і свекруха само-собою, до вогню масла підливає.

І так виходить, що ні сестра нікуди не дінеться, ні мама мого чоловіка. Але ще трошки і поїду я, але винесуть мене у ту подорож вперед ногами.

А як бути, я просто не розумію.

11,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page