Коли батько прийшов поговорити з мамою, то не знав, який сюрприз його чекав

– Я тобі не донька, – відказала я йому, – і взагалі ми подали документи на позбавлення тебе батьківських прав.

– Що? Віро, ти ж розумієш, як мені зараз треба мати трьох дітей? На кону все!

Але ні в моїх, ні в маминих очах не було й тіні жалю.

Тато нас покинув вісім років тому, мені було сім і я ще йому телефонувала, питала, коли він прийде. І він справді ще приходив, але потім його жінка починала телефонувати йому одразу як він переступав поріг нашої квартири. Вона телефонувала кожні десять хвилин і мала сотні приводів для того аби він негайно йшов до неї: кран потік, пульт від телевізора загубився, настрій у неї зіпсувся, вона чогось захотіла і треба негайно принести, бо хоче не вона, а його дитина.

Отак тато й перестав до нас приходити.

Через рік у нас на порозі стояв дядько Віктор, мама дивилася на мене запитально, чи прийму, а я й не заперечувала, було просто байдуже. Ми з Віктором тільки віталися, він не біг заміняти мені батька, а я не хотіла стати йому донькою, тому ми й мирно співіснували.

А ще через рік ми сиділи з ним поруч у приймальному відділенні, обоє розгублені і заплакані. Він запевняв, що все буде добре, але я не вірила.

Через кілька місяців маму привезли до нас і вона довго лежала на ліжку, пробувала рухати пальцями, по складах говорила, а я сиділа біля неї і вчила уроки, голосно читала, лиш би не думати про те, що ж зі мною буде далі. Віктор поїхав на заробітки за кордон і оплачував доглядальницю. Час від часу приходила його мати і тоді мама плакала.

– Він здоровий чоловік, скажи йому, що не тримаєш його і відпускаєш. Май совість! Якщо треба тобі грошей, я готова заплатити, лиш скажи йому, що більше його не потребуєш.

Мама б радо сказала, просто вона тоді ще не могла говорити і не могла написати. Тому Віктор і нічого й не дізнався про ті розмови.

З часом мамі ставало краще, лікування дало ефект і вона навіть могла говорити, тому й сказала аби Віктор вертався та будував собі нову родину, що вона речі його вже склала.

Він приїхав, було видно, що радий її бачити, радий, що вона сама ходить, але мама вказала йому на речі.

– Йди і дякую за все.

У неї тремтіли губи і руки, як і у мене. Я тоді кинулася до Віктора:

– Тату! Не йди! Тату!

І він не пішов.

Відтоді між нами все змінилося: я всім казала, що у мене є найкращий в світі тато, як Бетмен, він врятував мою маму. А потім у мене з’явився братик.

Тоді прийшла знову Вікторова мати, вона перепрошувала маму і просила ніколи не розповідати Віктору про їхню розмову.

– Думаю, ти мене тепер розумієш?, – заглядала вона в очі матері.

Та кивала.

Я вважала себе донькою Віктора, про батька навіть і не згадувала, бо про нього ніхто у нас не згадував, тільки його прихід дав мені задуматися над тим, чого я маю цього чужого чоловіка вважати за батька? Хіба він прийшов до нас, коли мама була в скруті? Ні, він не цікавився нами. А тут прийшов по моє свідоцтво, бо йому треба підтвердити, що він – багатодітний батько.

Я не бажаю йому нічого, ні доброго, ні злого, я просто не хочу аби він хоч якось був дотичний до мого життя, тому й сказала так мамі, бо після вісімнадцяти років його батьківство буде навіки зі мною.

Я бачу, що мама вагається і не розумію – чому? Це вже не її рішення, а моє. Зате Віктор повністю на моєму боці, а як інакше, коли він мій тато?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page