Він всім розказував, що я мало плитку зі стін не здирала, коли майно ділили. А що таке? Не хочеться починати так, як починали ми, коли в сирець зайшли жити і спали на підлозі, то за чиї гроші були куплені меблі і ремонт зроблено? За гроші моїх батьків, тому я й забрала своє.
Забрала в нікуди, бо жити з батьками не хотілося, а дітям таких меблів вже й не треба.
А тут мама подала ідею:
– Продай, а ні, то відвези в село.
Шкода мені було меблі в село везти, адже все нищиться, коли ним не користуються, проте, що мала робити – треба почати життя з самого початку.
Але правду кажуть, що десь забирається, а десь додається.
А мені відкрилося. Так, відкрилося розуміння, що навколо мене – життя буяє, вирує і кипить, а я те ж робила, що сиділа на кухні та серіали дивилася, бо не могла нікуди вийти, адже ж хто обід приготує та вечерю?
«Василько не буде розігрівати собі їжу, бо він так не навчений», – ще двадцять років тому казала мені свекруха і я так ті роки й прожила, догоджаючи та леліючи, навіть думки не допускала, що я мене мають так шанувати.
А тут на волі, діти великі, квартиру знімаю, меблі продала і вже гроші є, працюю, здорова – за все Богу дякую.
А ще помітила, що я й іншим чоловікам цікава – і погляди помічаю, і усмішки.
– Ми чого до тебе не залицялися, – кажуть, – бо ти заміжня була, а тепер вибирай.
Я на побачення ходжу в місця цікаві, а за ці роки я була хіба на весіллях в ресторані, а танцювала то лише на них. А тут відкрила для себе, що й в сорок п’ять є місця де тебе на танець запросять.
Рік минув і я вирішила, що треба всіх запросити на святкову вечерю, хай діти на батька не ображаються, бо всі ми люди, а не ідеальні створіння. Я його відпустила, то й вони хай далі його за батька сприймають, а ми вже між собою все вирішили, кожен тепер сам собі коваль щастя.
Я так роздобріла, що й сказала Василеві хай жінку свою веде:
– Хай діти познайомляться, життя ж на розлученні не скінчилося. Та й я приведу когось.
– Ти?
– А що таке?
– Та нічого, – каже він.
Я справді привела чоловіка, з яким мені зараз приємно жити, про майбутнє ще не думаємо, але живемо разом, притираємося характерами, так би мовити.
Всі зібралися і Василь …сам.
– А де твоя?
– Та ми розійшлися.
– Ага, – тільки й хмикнула я, не хоче молодінка спати на підлозі на матраці, як те я робила.
Вечеря пройшла добре, ми з Василем кожен сказали, що любимо наших дітей, а далі вони самі мають створювати свої родини, а ми якось собі раду дамо і будемо їм помагати по мірі можливості.
А далі Василь мене ще кличе поговорити «на пару слів».
– Слухай, я ж бачу, що в тебе це не серйозно. То вертайся додому, я скучив.
– А як в тебе знову хтось буде, то знову мені на двері покажеш?
– Та в житті всяке можливе, але я тобі точно на двері не покажу, я оцінив, яка ти у мене була господиня, повір, я такого затишку, як з тобою не мав ні з ким. Вертайся.
– Ні, мене таке не влаштовує.
– А цей тебе влаштовує?
– Цілком, жалкую, що не зустріла такого чоловіка раніше, який вміє і їсти зварити, і прибрати за собою.
Наче й приємно таке чути від колишнього чоловіка, тільки думка у мене одна – напевно, й я щось не те робила, раз про мене є згадка лише, як за прибиральницю і кухарку? Що ви скажете з цього приводу?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
