Коли чоловік мене залишав заради Катерини, то казав, що без нього не бачити нам хорошого життя. Мовляв, не вміла його цінувати, то тепер буду каятись. Та я не пропала і на відміну від нього не тільки жити краще стала, а ще й дітей житлом забезпечили. Повернулась додому, продала дім в селі, переїхала в місто ближче до дітей. Не було кому мене напоумити тієї миті.
Жила я все життя тільки заради своїх трьох дітей, бо крім мене вони не були нікому й потрібні. От так вчотирьох тягнулись як могли. Чоловік мене залишив і нічим не допомагав. Більше того – чекав аби побачити, як нам важко буде жити без нього.
Та я з дітьми поговорила і поїхала на заробітки. За старшу лишилась моя Оля. Хоч і було їй 15 та коли я з Чехії за пів року повернулась, то скрізь були порядки і все моїми руками зроблено. От такі в мене діти були совісні і роботящі.
П’ятнадцять років я світом їздила і все що мала у дітей вкладала. Потім, все ж осіла в Італії і останні десять років своїх заробітків тут .
За цей час, нічого Бога гнівити, гарні гроші заробила. Дітям із житлом допомогла усім трьом. Та й вони не чекали манни з неба і працювали гарно. А, як сам крутишся, стараєшся, і ще хто зі сторони допомагає, то й толку більше.
У містечку, що поряд нашого села я придбала дітям квартири. І знаєте, так мені сподобалось у них гостювати коли у відпустці була. Так у тих квартирах затишно і спокійно, що я почала і собі відкладати гроші на житло поруч із ними. Придбала однокімнатну, простору і дуже зручну.
Дім я в селі продала за гарні гроші, хоч і відраджували мене сусіди від того кроку. Але нащо мені був зайвий клопіт, як час уже до старості йде. Де мені сил узяти обійти і той двір і дім і всі будови?
Звісно, не на пенсію одну я їхала жити, мала ще й відкладеними гарну таку суму. Та купка у мене лежала у шафі і гріла душу, бо ж спокійніше знаючи, що є на покладі яка копійка.
Та от, донька прийшла і давай плакатись, що не може вона вже у чоловіка авто постійно просити, аби мотатись містечком по роботі.
— На маршрутки йде половина зарплатні. Ніби й гарна зарплатня, а де я її бачу? а Валентин сердитий, чого було йти працювати. як все йде у кишеню перевізників?
Ну вийняла і дала їй грошей із тієї купки, бо яка мама буде спокійно сидіти знаючи, що дитині зле, а ти можеш допомогти? Але ж варто тільки почати, правда? От так по краплі і по сотні, за п’ять років уже й купка моя розійшлась. Ні копійки собі – усе для дітей і онуків.
Аж тут на тобі – сусід квартиру мою залив водою та так, що можна плавати. Ремонт мій дорогий, меблі стелі підлога, та що там – речі у шафі і ті не придатні були, бо вода була гаряча.
— Він повинен відшкодувати. – сказали діти резонно.
Та то так, але де пенсіонеру у вісімдесят такі гроші узяти? Щомісяця яка копійка мені йтиме, але чи то допоможе моїй квартирі?
Звернулась я до дітей по допомогу. Попросила мені хоч косметичний ремонт зробити, підлогу замінити і найпростіші шпалери поклеїти. Та й меблі треба нові, бо старі просто розсипались на очах.
— Ну, звісно. Не залишимо тебе у скруті. – запевнив син. – Але. мамо, зрозумій – нині всім не просто. Багато не зможемо й дати.
Але, якось ні в кого за рік ні часу, ні фінансів для мене і не знайшлось. Добре, що я консьєржем підробляю, то хоч якось сама собі раду дала, принаймні замінила ламінат по квартирі, та комод невеликий для речей придбала.
І от, дивлюсь я на оці стіни обдерті і так мені прикро. Ніби й справді, діти не вигадують, у кожного якась своя напасть і вище голови для мене не стрибнуть, та все ж думаю, що не треба бути щирим до останньої сорочки заради дітей. Яку копійку собі повинна була лишити. Хоча, хіба не для того мама на світі є, аби дитині своїй допомогти?
Головна картинка ілюстративна.
