Ця історія така ж дивовижна та кричуща, але про неї я дізналася через багато років, коли вже не стало чоловіка моєї подруги і вона знайшла в собі сили розказати, що за фасадом зразкової родини було зовсім не солодко.
Її звуть Наталя і вона була одружена з чоловіком двадцять два роки, коли його не стало через хворобу. Вони жили в місті у власній, хоч і малій, квартирі і ростили двійко діток.
Євген на людях виглядав просто ідеально – веселун, жартун, ніжно обіймав жінку та дивився на неї закоханими очима.
А от вдома пригадував їй кожний погляд не туди, слово сказане не тим тоном, чоловічий погляд, який був зосереджений на ній більше п’яти секунд.
Це все роздмухувалося до таких масштабів, що просто неможливо було відстояти власну думку.
Наталя не була затурканою жінкою з двома класами, а освіченою спеціалісткою на заводі. Вона вміла і сказати і пожартувати, тому важко було повірити, що вдома вона має відчитуватися за кожен крок, а далі взагалі мовчати.
Коли її питали, як вона живе з чоловіком так гарно стільки років, вона тільки жартувала і хто хотів почути за цим жартом істину-чув:
– Знаєте, в травні родився Cталін, Гiтлер і мій чоловік.
Коли я вже тепер її питаю, чого вона стільки років з ним жила, вона каже:
– То тепер тобі здається, що все було так просто – взяти дітей і піти геть. Але куди йти? Вдома в селі я не пригодилася б як спеціаліст, а тут я мала гарну зарплатню.
Лишати дітей на маму, щоб що? Вони тут вчилися, ходили на гуртки, мали друзів, а в селі тоді не було ні скрипки, ні спортивних гуртків. А бити патиком кропиву?
Далі батьки б просто не приняли того, що я йду від чоловіка. Мама бачила, що я не дуже щаслива в шлюбі, але завжди мене просила : «Перетерпи, змовч деколи і все буде добре». Вона навіть не розуміла, що відбувається вдома і як їй цього не говорила, щоб вберегти. А ще – де з дітьми жити?
Гуртожиток вибити було просто неможливо, ми тоді вже роки жили четверо в маленькій квартирі все чекали черги, коли нам дадуть більшу, але так і не дочекалися.
Але найгірше було те, що така обстановка вдома була не завжди. Тобто, були періоди затишшя і я чітко знала, що мені треба просто перемовчати і тоді деякий час згодом буде знову все мирно і мені не треба буде думати про те, куди йти.
Отже, чоловік не пив, зарплатню приносив додому, жінку та дітей любив – що ще хотіти? А як кілька разів на тиждень є якісь концерти – то не так вже й важливо і нема про що жалітися, он в інших подруг ще гірше і нічого – живуть зі своїми чоловіками і ще й хвалять їх, як кожна жаба хвалить своє болото.
З роками Євген вишукував нові причини допекти дружині, далі вже й діти ходили у нього по струнці. Але це все не виходило за межі їхнього маленького кола, бо про що взагалі можна жалітися, коли в інших ще гірше?
Наталя вже в сорок п’ять була вдовою і надалі чоловіка не шукала.
– Господи, я аж дихнула на повні груди! Та нащо мені в хаті ще клопоту? Що я в тому заміжжі не бачила?, – говорила вона.
Зараз їй п’ятдесят шість і вона дуже гарно виглядає, але й тепер їй не треба чоловіка:
– У мене онуків четверо! Я поки всіх обцілую, нагодую та набавлю, то я голову підняти не маю коли аби на себе подивитися, то мені ще чоловіка бавити?
Фото Ярослава Романюка.