Скільки людей, стільки і різних доль.
Зазвичай чомусь доля посилає більше випробувань, ніж пестить людину. І хто винен більше: доля чи сама людина – ніхто не знає. В житті трапляється лиш те, що дозволить Всевишній. І це повною мірою стосується моєї героїні.
Лідію лежала у стаціонарі, там де і я. Вона виглядала досить хворобливо. Звернулася до мене зі словами: «Приїхала сюди, щоб моїй душі стало легше, а повністю одужати вже не зможу: грошей катма. Маю в гаманці 80 гривень. Це останні копійки, що з дому взяла». І вона гірко заплакала. Я щось з делікатності відповіла, бо і самій було в ту мить несолодко.
За матеріалами – “Є”.
Вже через три дні я слухала історію її життя. Лідія – дитина війни в повному розумінні цього слова. На світ з’явилася вона в воєнні дні, зазнала і голоду, і холоду. Про батька дівчина довго нічого не знала: мама забороняла говорити про нього. По сусідству з ними жила мамина сестра Фрося, яка завжди пригощала племінницю чимось добреньким. Коли дівчинка вже ходила до школи, тітка Фрося якось погладила її голівку і промовила: «Я тебе, Лідочко, люблю, як рідну доньку. Не дав мені Бог дітей. Та краще вже було мати дитину від “такого”, яким був твій батько, ніж жити одній».
Тітчиного чоловіка не стало на фронті, а вона довго чекала на нього, сподіваючись на його повернення. Так і залишилася самотньою.
Запам’ятала Лідія тітчині слова про батька, але не дуже зрозуміла їх значення. «Значить, люди знають, хто мій батько. А чому ж тоді всі мовчать?» – думала дівчина вночі. Так вони і жили з матір’ю – з цією таємницею. Коли Лідія навчалася в сьомому класі, мати занедужала. Пролежала в районній лікарні більше місяця. Тітка Фрося часто провідувала її. Ліда жила в тітки: боялася сама в своєму будинку. Не стало матері, коли рясно цвіли сади. Стояли дерева в саду, ніби молоком облиті.
Коли дівчина закінчила школу, тітка Фрося витягла зі скрині блакитний конверт і, вручивши його дівчині, поспіхом вийшла з кімнати. Зміст листа так вразив Лідію, що вона довго не могла оговтатися. Мати, передчуваючи близький кінець земного шляху, розкрила доньці таємницю: вона – донька офіцера, який квартирував в їх будинку під час війни. Гірше людських пересудів на селі не може бути нічого. А вона ніколи не чула поганого слова на адресу матері. Їй інколи хотілося розцілувати за це своїх односельців. Таке життя… Тільки тепер вона зрозуміла слова тітки, які вона колись сказала на адресу її батька.
Про подальше навчання дівчини і розмови не могло бути. Пішла Лідія працювати на ферму дояркою. Там вона зустріла хлопця, фуражира Андрія з сусіднього села – високого, з чорними, як терен, очима, з кучерявим волоссям. Вона була йому до пари: низенького зросту, із незвичайно зеленими очима, з пишною косою, яка спускалась, ніби змія, нижче пояса.
Одружилися вони. Забрав Андрій Ліду до себе жити. Хотів, щоб вона свій будинок продала, але тітка Фрося не дозволила, промовивши до дівчини: «Все в житті може трапитися. Може, тобі жити в ньому доведеться». Сказала і точно влучила. Вже коли молода жінка мала двох синочків, занедужала тітка. Лідія приїхала доглянути її. Догляд за тіткою затягнувся, і Лідія вже цілий місяць доглядала за нею. Заодно дівчина свою домівку побілила, вікна і двері пофарбувала. Вона вже скучила за дітьми, за чоловіком, які приїжджали провідати її лише на вихідні.
Вже сутеніло. Лідія сиділа під старою грушею, притулившись до неї. Пригадалася матуся. Як їм було добре вдвох! Раптом біля воріт зупинилася підвода. У двір забіг чоловік, ведучи за руки малолітніх дітей. Кинув їй під ноги якийсь вузлик. Наостанок кинув: «Твоя мати була німецькою ганчіркою. Думала, в сусідньому селі заховаєш це? Не вийде! Забирай своїх… А одяг я тобі віддам той, в якому ти прийшла до мене… Живи, як знаєш. І дітей я більше знати не хочу».
Тітка, побачивши Лідію, про все здогадалася. Як могла, втішала жінку, яка тулила до себе діток, обливаючи їхні голівки солоними сльозами.
Коли діти заснули, тітка покликала її до себе. Вона розповіла, як все сталося з її матір’ю. Після цього її переховували всім селом. Коли вона дізналася, що при надії, то не знала що робити. Так і жила все життя з тягарем в душі. «Не вини матір, – пошерхлими вустами промовила тітка. – Винен той час». Чи то перехвилювалася вона, чи прийшов її час, але тієї ночі тітки не стало.
Андрій розірвав шлюб з Лідією через сільраду, навіть не попередивши її. Більше ні вона, ні сини його не бачили: поїхав на Донбас, на шахту – по великі гроші. Та там і знайшов свою свій вічний спочинок.
Лідія зустріла доброго чоловіка. Приїхала в село будівельна бригада із Закарпаття. Одному з них сподобалася жінка. Прийшов до неї вечір, другий… Не з порожніми руками приходив: гостинці дітям приносив. Мабуть, цим і підкупив її. Та і припав Павло їй до душі, але боялася сполохати своє щастя. Не втрималася – розповіла правду про материн гріх. А він вже все знав: «добрі» люди розповіли. Розквітла жінка, ніби аж вищою зростом стала. Відремонтував Павло обидва будинки, казав, що тітчин будинок буде тому, хто першим одружиться.
А сини росли і з кожним роком ставали все кращими, до того ж і розумними. А що вже німецьку мову в школі знали – бездоганно… Старший, Володимир, вступив до інституту. Кохав сусідську дівчину Яну ще з шкільної парти. Якось приїхав на вихідні з другом-студентом. Той познайомився з подругою Яни. Тепер на вихідні хлопці приїжджали разом в оселю Лідії. Гамірно було в їхньому будинку: сходилася молодь, слухали магнітофон, про майбутнє мріяли. Дівчата готували коханим студентам різноманітні страви, які вони з задоволенням наминали в гуртожитку.
Весною мали друзі отримати дипломи. Обидва запропонували дівчатам одружитися. Призначили день, коли стануть на рушничок щастя. Вирішили зробити подвійне весілля.
Село жило в чеканні цих урочистостей. Вирішено було відзначити весілля в сільському клубі. Закінчили останні приготування. Молоді напередодні весілля вирушили автомобілем до обласного центру за останніми покупками.
Жінки пекли весільний коровай, шишки вже чекали на гостей. А тут, як грім серед ясного дня, новина: всіх чотирьох не стало.
Потемніло в очах Лідії. Не відала, як Павло розпоряджався на прощанні, не пам’ятає. Коли б не Павло, не знає. що б робила Він же своїм коханням, своєю турботою воскресив її до життя. Сина молодшого вже одружила, щоправда жити в тітчиному будинку він не захотів – подався до райцентру. Онуки тішать жінку, хоча приїжджають не часто.
А Павло два роки тому тихо уві сні відійшов, цим завдавши Лідії великого переживання. Ось тепер двічі на рік доводиться лягати у стаціонар. Шкода, що сина скоротили на роботі, тож не сподівається на його допомогу, а ще і йому допомагає. «А ось і моя невістка приїхала, – усміхнулася Лідія. – Доброго дня, донечко. Рада тебе бачити».
Автор – Олена ВОРОНА, м. Бобринець.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
