Я приїхала до столиці зранку, навіть не виспавшись у тому нескінченному потязі, бо ж мій єдиний синочок купив житло – величезне, у самому центрі, та ще й збирався одружуватися. Ну скажіть, як мати могла всидіти вдома?
Мій Максим завжди був розумним, таким слухняним, я ж усю душу в нього вклала після того, як чоловік поїхав на заробітки й не повернувся. Виростила, вивчила на інженера, а тепер він присилає фотографії просторого залу з високими стелями, ванну з дзеркалами, велику лоджію і наречену. І ось тут серце мені тьохнуло – не пара вона йому. Я ж бо знаю, як воно буває, коли провінційні дівчата чіпляються за столичні квадратні метри, прагнучи влаштувати власне життя за чужий рахунок.
Коли я зайшла до тієї квартири, просторої, світлої, Максим зустрів мене якось стримано, навіть сухо. Я роззулася в коридорі, тримаючи важку сумку з домашніми смаколиками, які він так любив з дитинства, а в серці вже підіймався той самий знайомий гіркий холодок. Його наречена, Яна, стояла біля плити й варила каву – худа, мовчазна, з таким виразом обличчя, ніби робить нам усім велику послугу своєю присутністю. Я одразу зрозуміла: не вдячна. У неї погляд холодний, розважливий, вона ж бо дивиться на Максима не як на кохану людину, а як на виграш у лотерею.
– Максиме, синку, ходи сюди, мені треба з тобою поговорити віч-на-віч, поки ця гостя зайнята своїми кавоварками, – сказала я, проходячи на кухню і сідаючи за скляний стіл. – Я ночі не спала, їхала сюди через усю країну не для того, щоб дивитися, як ти руйнуєш власне життя. Ти ж маєш чудову роботу, нові апартаменти, ти такий молодий і перспективний. Навіщо тобі ця дівчина? Вона ж дивиться на тебе зовсім не так, як повинна дивитися жінка, яка справді кохає.
Максим важко зітхнув, намагався говорити спокійно, але в голосі відчувалося роздратування, якого він раніше ніколи собі не дозволяв у розмові зі мною.
– Мамо, припини, будь ласка, починати одне й те саме, – тихо відповів він, стискаючи пальці в замок. – Ми з Яною дорослі люди, ми любимо одне одного і вже все вирішили. Весілля призначене на суботу, запрошення роздано, гості чекають. Я сам зробив їй пропозицію, ніхто мене не примушував.
– Ти просто засліплений, синку! – вигукнула я, ледве стримуючи обурення, бо ж знала краще за нього, що потрібно для його щастя. – Я твоя мати, я бачу людей наскрізь. Вона ж прийде на все готове, сяде тобі на шию, а потім залишишся без копійки в цьому великому місті. Дружина повинна бути простішою, м’якшою, дивитися на чоловіка з повагою, а тут що? Холодний розрахунок. Ти думав, що буде далі, коли мине перша закоханість?
– Я все добре обдумав, мамо, – різко відповів Максим, підводячись з місця і відходячи до вікна. – Досить шукати проблеми там, де їх немає. Я дорослий чоловік і здатний сам відповідати за свої вчинки.
Він навіть не хотів слухати моїх аргументів, хоча кожне моє слово було продиктоване виключно турботою про його благополуччя. Я ж бо знаю, як важко дається кожна копійка, як я сама економила кожну гривню у нашому містечку, щоб витягнути його в люди, а тепер якась чужа дівчина користуватиметься плодами моєї багаторічної праці. Мені було боляче дивитися на його сліпу впертість, на те, як він відмахується від мого життєвого досвіду.
У цей момент двері кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася Яна. Вона тримала в руках дві чашки, її обличчя було абсолютно спокійним, але в очах читалася така сама крижана впевненість.
– Доброго ранку, Маріє Петрівно, – сказала вона рівним голосом, ставлячи чашку на стіл переді мною. – Сподіваюся, ви добре доїхали.
Я навіть не торкнулася тієї чашки. Мене просто колотило зсередини від такого зухвальства. Сидить тут у чужій квартирі, яку мій син купив своєю працею, і ще посміхається мені в обличчя.
– Добре я доїхала чи ні – це моє особисте питання, – різко кинула я, дивлячись їй прямо в очі. – А от що ти тут робиш і на що розраховуєш – це вже питання до мого сина. Ти ж прекрасно розумієш, що не підходиш йому. Ти не знаєш його звичок, не знаєш його характер. Ти просто скористалася зручним моментом, коли він опинився один у столиці.
Яна не опустила очей, як це зробила б скромна дівчина. Вона просто сіла поруч з Максимом і спокійно відповіла:
– Маріє Петрівно, ми вже дорослі, і я не збираюся виправдовуватися перед вами за своє життя чи за свої почуття до Максима. Якщо ви приїхали сюди для того, щоб сваритися і псувати нам ранок, то це марна трата часу.
Тоді я промовчала, адже мені прийдеться з нею тут жити до п’ятниці, але я була певна, що свого не попущу. З кожним днем, що я жила поруч з Яною, я розуміла, що вона не пара моєму синові.
Не хазяйка, не прибирає, а викликає клінінг, заставляє його самого прати одяг і прасувати свої речі. Де таке годиться.
Звичайно, що на розписі я не могла себе стримати.
Я чітко сказала, що проти такого шлюбу, проти лінивої дівиці, яка палець об палець заради коханого вдарити не хоче.
Син намагався щось сказати, але я завершила:
– Ноги твоєї в квартирі не буде, ми тобі речі поштою відправимо.
Яна стояла бліда з відкритим ротом. Коли я взяла сина під руку і вивела з зали, вона сказала в абсолютній тиші.
– Ні, це ви не ступите й кроку в мою квартиру. Ваші речі я вишлю поштою.
Ось така ситуація вийшла, але я ж не знала… Як мені тепер все виправити, що порадите?
