fbpx
Історії з життя
Коли доньці виповнився місяць, до нас прилетіла – за три тисячі кілометрів – моя бабуся, подивитися на правнучку. І одного разу вдень дитина щось дуже розкричалася, годували-гойдали – ну, нічого не допомагає

І ось тут на сцену вийшов справжній майстер. Бабуся дитинку взяла міцніше і почала заколисувати, вгору-вниз, енергійно, і пісню співати, ту саму, яку я з дитинства пам’ятаю, її власного авторства, а може, ще її мами:

«Ти моя рідненька, ти моя маленька, баю-бай, а баю-бай, мою дитиноньку гойдай» – і так багато разів з різними варіаціями. Кожен звук, кожну інтонацію пам’ятаю і зараз. Ми на той час вже, звичайно, втомилися від нічних пробуджень і всієї звичної круговерті з новонародженим, спати хотілося постійно. І ось дочка почала затихати – дай, думаю, і я поки ляжу, хоч трохи подрімати.

А бабуся все співає. Через п’ять хвилин прийшов чоловік, теж поруч ліг і миттєво заснув. Потім з’явився син, йому було майже десять, і взагалі-то він вдень ​​ніколи не спав. Але тут він рішуче заліз між нами – і затих. Опиратися неможливо було цьому «баю-бай, а-а-а баю-бай…» Всі спали до вечора, виспалися до глибини душі. Це один з найщасливіших спогадів у моєму житті, як ми спимо всі, поруч, а над нами бабусин голос, якому так солодко віддаватися у владу, довірятися повністю і кожною клітинкою відчувати спокій і захищеність.

Л. Пeтрановська, “Таємна опора. Прихильність в житті дитини”.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page