Я виховувала свою рідну сестру з самого малку, вона навіть кликала мене «мамо», але до перших труднощів.
Росла я в багатодітній родині, була старшою, тому мусила всіх дітей глядіти, годувати та поїти. Не мала я ні ігор з однолітками в ляльки, ні прогулянок, а вічні обов’язки.
Мама з татом мусили працювати тяжко в колгоспі, щоб цю всю ораву прогодувати. Звичайно, що й господарка у нас була велика, щоб їсти було що – дві корови, свиня, кури і багато городу. Кожен мав свої обов’язки і за всім мала слідкувати я.
Своїх восьмеро братів і сестер я залишила самих, коли мені виповнилося дев’ятнадцять років і мене посватав гарний хлопець Семен. Я знала, що всі мої обов’язки ляжуть на молодшу за порядком сестру, далі на брата і так по низхідній.
Жили ми з Семеном спочатку в селі, але потім в місто переїхали, де йому дали квартиру від заводу. Мені здавалася тиша чимось неймовірно дивним і я часто намагалася спілкуватися з сусідами аби не почуватися такою одинокою.
Знала всіх, хто де працює і чим займається.
Знаю, що за мене вони говорили, бо, мовляв, жінка себе зайняти не має чим. Так і було. Чомусь плодовитість моєї матері мені не передалася…
Минув і рік, і другий, п’ятий, а дітей у нас нема…
Аж тут новина – мати знову при надії!
Я приїхала до неї на якесь свято, а вона вже пузата та зла:
– Нащо мені знову цей клопіт? Як буде, то буде, але я вже не маю сили…
Я пішла плачучи… Чому? Хтось не хоче, з нього сиплеться, а я мрію і мені нема?
Поговорила я з чоловіком, а він мені й каже:
– Як мати не хоче, то давай ми дитину виростимо. Її від гріха відвернемо і тобі буде заняття.
Я обійняла його і розплакалася. Яка добра душа у мого чоловіка!
Мати віддала мені легко, аж полегшено, наче кошенят від кітки по селу…
Ростила я Іваночку, наче квіточку… Все для дитини і для чоловіка жила…
А мати навіть й не згадувала, хіба як ми до неї приїжджали, то подивом дивилася на свою доньку.
Коли Іванці виповнилося п’ятнадцять, а мені сорок, я відчула себе зле. Вирішила піти на обстеження, а там мені й кажуть – ви, пані, при надії…
Я спочатку розізлилася, що тепер такі некомпетентні лікарі та таке мені говорять та не шукають причину справжню… А потім до мене дійшло!
Я летіла до Семена, мов на крилах і ми обоє плакали від щастя, що нарешті у нас буде дитина!
Іванка новину прийняла просто в штики:
– Ви що? Ви не бачите, в якому ви віці? Хто її ростити буде?
– Донечко, – кажу я їй, – У тебе буде сестричка, то хіба ти їй не допоможеш?
– А мені це нащо?, – сказала вона і пішла геть.
Чоловік мене почав заспокоювати і сказав, що я тепер маю турбуватися про те аби бути здоровою!
Але моя старша донька те й робила, що виводила мене з себе, сварилася через дурниці і зовсім не хотіла мені допомагати. Доходило до того, що вона казала, що піде від нас.
Ми не могли знайти на неї жодної управи.
Мене дуже кололи її слова, бо я її виростила фактично сама на свою голову. Якби я її залишила в матері, то вона б там жила, а я собі спокійно жила з чоловіком.
Якби не Семен, то я не знаю, куди б ця вся історія зайшла.
Як виявилося, після чергової заяви, що вона йде геть, Семен взяв її за руку і її речі та й повіз в село до моєї матері.
– Ось, Іванко, твоя справжня мати і твій батько, – показав він на моїх батьків, – Ми тебе ростили з самого малку, бо вони не мали змоги цього робити. Але раз ти не хочеш з нами жити і не хочеш нас поважати за наше добро, то залишайся тут.
Він сів в машину і поїхав. Не знаю, що там було далі, але знаючи мою матір, а знаючи Іванку, яка й характером в неї, то думаю, там було весело.
Через тиждень Іванка приїхала до нас і попросила пробачення за свою поведінку.
Я дуже сподіваюся, що вона зробила це від щирого серця, а не ради користі.
