Вона завжди проходила повз Сергія так, немов його не існувало. Дивилася кудись у далечінь, гордо піднявши голову, а якщо й зустрічалася з ним поглядом, робила вигляд, що не впізнавала. Проте, якщо Сергій вітався сам, вона байдуже кивала. Не знати його вона не могла — їхні сини протягом двох років ходили в одну групу і забирали вони їх кожного дня о шостій годині.
Сергій лише знав, що її звати Наталя і, що вона розлучена. Син у неї був жвавим, активним хлопчиськом, він завжди уявляв, що саме такою буде і його дитина, але ні. Його синочка Сергійка дружина за перші три роки виховання перетворила в плаксія, який не вміє за себе постояти. І останні два роки, коли сина виховував вже Сергій, ситуація особливо не змінилася.
Ясно, чому вона так на нього дивилася. Сергій був простим слюсарем, його видавали і стара синя куртка, і пом’яте обличчя після вечірніх посиденьок з сусідом по гуртожитку, і відросле волосся, яке вперто стирчало в різні боки з-під чорної шапки. А Наталя ходила в блискучих черевиках на невисоких підборах, в довгому коричневому пальті і з шовковим шарфиком на шиї — хіба ж такі жінки звертають увагу на такого, як він? Сергій і сам не знав, чим ця сувора і зарозуміла Наталя так його зачепила.
Прийшла зима, Сергій поміняв одну синю куртку на іншу, більш теплу, а Наталя почала ходити в красивій хутряній шапці і виглядала, мов акторка з якогось фільму. Сергійко-молодший захотів мати надувну камеру «бублик», щоб їздити на ній в садок — що за мода така, чим санки гірші? Але робити нічого, «бублика» купив, тим паче Наталя свого сина теж на такому возила.
Одного вечора, коли сніг падав немов небесна канцелярія забула натиснути кнопку вимкнути, Сергій, як завжди, прийшов з «бубликом» в дитячий садок за сином. Поки його незграбний син намагався піднятися на свій трон, із садка вийшла Наталя зі своїм малим. В руках у неї була здута надувна камера, а її син голосно плакав, повідомляючи всьому світу про те, що він не хоче йти пішки. Піймавши погляд Сергія, Наталя, мабуть, вибачаючись за свого гучноголосого сина, вперше в житті сказала Сергієві щось більше, окрім звичайного «привіт»:
— За паркан вранці зачепилися, — жінка безпорадно вказала на синє коло.
В одну руку вона взяла крикуна сина, в іншу зіпсований засіб пересування, і побрела доріжкою, засипаною снігом.
— То може нехай до мого малого підсяде, — запропонував раптом Сергій, заздалегідь приготувався почути «спасибі, але не варто». Проте, сльози на обличчі хлопчика вмить висохли, і, не дочекавшись дозволу від матері, він сів поруч з Сергійком-молодшим.
— Денисе, — строго сказала Наталя. — Дядькові буде важко, вилазь звідти.
—Та чому ж важко, — відмахнувся Сергій. — Вони ж іще зовсім дрібні.
І повіз дітей вперед. Наталі нічого не залишалося, як йти поруч. Діти всю дорогу веселилися, Наталя мовчала. Сергій теж мовчав, й лише зрідка поглядав на її строгий профіль.
Жили вони в сусідніх будинках. Він в гуртожитку, а вона в елітній сталінці. Коли снігові замети були подолані, Сергій боязко запропонував:
— Може я… заклею ваш «бублик». У мене й клей спеціальний є. І латочка знайдеться.
Наталя вдумливо подивилася на нього і сказала:
— Та якось незручно.
— Незручно штани через голову одягати, і на стелі спати, бо так ковдра падає, — відповів Сергій.
Наталя раптом розсміялася, таким дзвінким дівочим сміхом, якого він від неї взагалі не очікував.
— Мій батько теж так казав, — промовила жінка.
Сергій милувався її світлою посмішкою та сніжинками на чорних віях.
— Гаразд, — погодилась вона. — Я буду вам дуже вдячна.
Сергій забрав їхню порвану надувну камеру, свою цілу, взяв Сергійка-молодшого за руку і попрямував додому. Через день він приніс заклеєного і надутого бублика в дитячий садок і передав Наталі. Та подякувала і запитала:
— Тепер в ваша боржниця, якщо вам щось буде потрібно — звертайтеся.
Сергій посміхнувся і сказав, що нічого не треба. Він, звичайно ж, хотів запросити її куди-небуть, однак куди можна покликати таку жінку? В театр? Сергій ніколи не був у театрі. Та й куди він такий піде?
Увечері, коли сусід Микола покликав його, як зазвичай, розпити пляшку на двох, Сергій відмовився.
— Мені із сином абетку треба вчити, — пояснив він.
Абетку— вони у садку вчили, але треба ж було знайти якесь виправдання. Коли його колишня дружина, Маринка, втекла зі іншим, Сергій почав часто проводити вечори з сусідом за філософськими розмовами. Кажуть, час лікує, але ні, часом не зцілишся. А от гірка — допомагала. Гаразд його, Сергія вона кинула, але сина. Цього він їй пробачити не міг, а собі не вибачив того, що не втримав жінку, не зміг забезпечити їй багате життя і достатньо грошей, до яких вона завжди прагнула. З роботи його вигнали за любов до чарки, довелося сантехніком влаштуватися. А що — кімнату дали, зарплата є. Однак Сергій почав сумніватися, що таке життя, це те, чого він хоче.
Перед новим роком вихователька оголосила, що хлопчики будуть папуасами і що потрібно зробити їм костюми. Сергій не зрозумів — що значить папуасами? Він думав зробити з сина пірата, а сам хлопчик хотів бути зайчиком. В повній розгубленості він віз сина додому, як раптом зіткнувся з Наталею. Тепер вона вже не проходила повз, роблячи вигляд, що його не існує, завжди віталася і навіть ледь посміхалася. І Сергій наважився з нею заговорити.
— Послухайте, а що там з костюмами? Олена Олександрівна сказала, що хлопчики папуасами будуть. Це як?
Наталя схилила голову на бік і сказала:
— Ну, якщо хочете, я і вам костюм пошию. У мене є швейна машинка, викрійку я вже знайшла в інтернеті.
Сергій здивовано закліпав очима:
— Так? Ну якщо можна. Я, звичайно, буду вам дуже вдячний, бо сам шити взагалі не вмію. А попросити нам більше нікого,— він покосився на сина і закінчив.
Наталя кивнула — певно знала, що його дружина втекла.
Костюм Наталя пошила що треба — Сергійко-молодший був у захваті. На ранок Сергій одягнув смугасту сорочку і чорні брюки, у сусіда позичив камеру. Наталя була в зеленій сукні з накрученим волоссям. Красива — очей не відвести. Тому Сергій більше знімав її, ніж сина, тим паче спробуй зрозуміти який з папуасів його.
У новорічну ніч вони з Сергійком вийшли на подвір’я, щоб подивитися на салюти. У самого Сергія грошей не було, але сусіди з сталінки влаштували всім просто феєричну виставу. Сергійко-молодший затискав вуха і ховався загортаючись з головою у батьківську куртку — все ж таки він справді був плаксієм. Проте Наталчин Денис носився по всьому подвір’ю і ловив іскри бенгальських вогнів. Сергій підійшов до Наталі і з посмішкою сказав:
— З новим роком!
Наталя посміхнулася йому у відповідь.
— З Новим роком, Сергію!
Чути з її вуст своє ім’я було досить незвично.
Коли зі стріх задзвеніли краплі і вулиці заполонили тюльпани і мімози, Сергій таки наважився. Купив оберемок рожевих тюльпанів, весь вечір репетирував промову. Малого привів у садок раніше і залишився чекати Наталю. Скоро з’явилася і вона, в своєму коричневому пальті, як зазвичай, сувора і струнка. Сергій пішов їй назустріч, простягнув букет і скоромовкою випалив:
— Зі святом! Я що хотів сказати — до нас в ДК приїжджає театр і я придбав квитки на виставу. Ви не хотіли б піти зі мною?
У Наталі спалахнули щоки, затріпотіли вії. Вона глянула на сина і сказала:
— Так он Дениса немає з ким залишити.
— А ми його залишимо, з моєю сусідкою. Ви не хвилюйтеся, вона дуже хороша, відповідальна, добра жінка. До речі, ви її знаєте — вона працює у нас в садочку нянечкою в сусідній групі. Я домовлюся.
Наталя ще раз подивилася на сина і сказала:
— Ну, якщо вже так. Тоді піду!
На роботу Сергій крокував щасливий і гордий. А Наталя — збентежена і схвильована. Дива трапляються. Головне вірити.
Фото ілюстративне.
