Коли Марина приїхала мені на заміну до тата, я видихнула полегко і повернулась в Італію. Перші три тижні було, як і домовлялись, та ось, дзвінок на мій мобільний: “Аню, зустрінь мене бо я вже скоро приїду”.
Наша сім’я ніколи не була заможною. Добре пам’ятаю з дитинства, як ми після різдвяних колядок ділили одну цукерку на чотирьох: двох дітей і двох батьків.
Тато з мамою не ледарювали, але в ті роки як не трудись, а заробити не виходило. Жили з того, що виростили і лиш коли мама поїхала на заробітки, ото ми вже нарешті і відчули, як то – жити нормально.
За мамою і тато подався в Італію, бо там була літня пара, яку повинні були доглядати двоє. Десять років вони на одному місці працювали вдвох. Гарно заробляли, ми з сестрою і вивчились і дім батьки придбали гарний і ремонт зробили сучасний.
Після закінчення інституту спочатку я, а потім уже й сестра моя приїхала в Італію. Всі разом ми працювали там ще п’ять років, а потім батьки уже через свій стан здоров’я повернулись додому.
Роки минули відтоді. Я в Італії вже заміжня, маю діток, а от сестра свого часу повернулась в Україну і вже там влаштувала свою долю.
А тут, новина прикра і несподівана – тато занедужав і в стаціонарі. Ситуація була серйозною, тож я мусила лишити дітей і їхати додому, адже гарантій що побачу його живим уже ніхто й не давав.
Два місяці я пробула в Україні. Татку стало краще, наперекір усім прогнозам, він таки сам ходив і навіть говорити почав, хоч і важко йому все давалось.
Уже тоді я сказала сестрі, що буду вертатись в Італію і попросила на якийсь час приїхати до мами і тата, адже мама у віці і коло тата їй потрібна допомога.
Маринка приїхала і я видихнувши полегко поїхала до своєї сім’ї. Три перші тижні все було добре, аж тут дзвінок:
— Аню, зустрічай, я до тебе. Вже скоро буду. Розлучаюсь я із Валерієм.
Я так і сіла. Спершу вірила, що то такий жарт, але набравши маму дізналась, що усі три тижні сестра моя аж захлипалась, бо ж мусить молодість свою загубити коло літніх батьків. Валерій приїхав їй на поміч, але Маринка влаштувала сцену і заявила, що з неї досить.
Найприкріше, що тату гірше стало, а мама у віці і не може обійти його як потрібно, та й у стаціонарі з ним не буде, бо сама ледь ноги переставляє. Потрібно, аби біля тата був хтось із нас, дітей. Але ж Маринка категорично проти повертатись:
— У тебе сім’я і діти, життя влаштоване. А от я мушу розлучатись і шукати долі. Де я її коло тата нездорового знайду?
Чоловік у мене дуже хороший і все розуміє, але ще раз він мене уже не відпускає, та й з дітьми йому одному не просто. Родичів у нас і немає таких, які б узяли шефство над татом, та й хто замінить рідних? Забрати тата до себе теж не вихід – не витримає дороги.
От як мені бути? Може хто був у подібній ситуації? Який вихід знайти, бо я розгубилась геть?
Головна картинка ілюстративна.
