Коли моя тридцятирічна донька їхала на весілля до співробітниці, я звісно надіялась, що там вона знайде свою долю. Однак, бажання моє. проти мене і повернулось. Хотіла я зятя, а доні долю, але ж не такою ціною.
Моїй донці, Валерії, пішов четвертий десяток. Дівчина вона симпатична, харизматична, весела, та ще й дуже розумна. Сама заробила собі на будинок і машину має. От тільки ніякого особистого щастя.
Звісно, нині модно говорити, що живе вона заради себе, що вона все має і чоловік у домі. то зайві клопоти, але я добре бачила, що у очах моєї дитини сум. Вона вже видала заміж усіх подруг, охрестила і відвела у перший клас їхніх діток, дехто двічі уже під вінець ходив, а вона ще й досі одна і одна.
Саме тому я мала велику надію на те весілля. Валерію запросила колега. Невелике свято у гірському селі. Захотілось їм такого весілля, як ні в кого не було, от і зробили у селі із музиками і шалашем, танцями під відкритим небом. Гостей було не надто багато, чоловік з п’ятдесят.
Приїхала звідти моя донька іншою людиною: окрилена, сміється і бачу що закохана. Майже одразу сказала, що напевне вийде заміж. Я тоді сміючись запитала, чи не букета їй наречена кинула, а та відповіла так загадково: ” не букет, мамо, не букет”.
В неділю минулу приїхав її кавалер сватати Валерію, а заодно і зі мною познайомитись. З ним було троє його друзів. однак, не батьки. Посиділи ми гарно, домовились про те, як і де весілля будемо робити, але мені було не по собі якось.
Уже коли всі вийшли повітрям подихати, запитала я у зятя майбутнього, аде ж тато і мама, ніби як треба і з ними познайомитись:
— Поки не вийде, – каже і бачу, що йому та розмова не приємна, – Вони мене знати не хочуть після усього. бачте, я проти їхньої волі пішов. от і відмовились.
Тут уже в мене геть у голові каша. Так якось усе з пів-слова, щось перезираються, приховують, чи не до кінця говорять. Коли всі до столу сіли, то я прямо запитала, що у них відбувається. Ну не діти ж усі, та й я не геть сліпа.
Виявилось. що на тому весіллі зять мій майбутній, був нареченим. Побачив Валерію мою і пропав парубок. Що там між ними було, а вже наступного ранку він у всьому дружині зізнався і попросив розлучення. Не спинило навіть те, що вона при надії.
— Я вісім років із нею прожив, – каже мені зять майбутній, – Ми вже як друзі були. Ні вона ні я почуттів уже не мали, жили, бо так зручно. Оте весілля теж батьки закомандували, коли дізнались, що буде онук. А Валерію побачив і все життя перед очима. Раз живемо, від сина не відмовляюсь, але жити буду із коханою.
У мене аж заклекотало всередині. Справа в тому. що мій чоловік до іншої пішов, коли Валерія дитиною була. Знаю, що то за життя одній із дитям, шкода мені дружину зятя мого майбутнього. Тоді я їх усіх із квартири виставила і сказала, що такого цирку у моїй сім’ї не буде.
А це заспокоїлась, обдумала усе. А що, якщо то доля у такі ігри грає і так Усесвіт вирішив, що те, шо я свого часу втратила і що робило мене нещасною, стане долею щасливою дитини моєї?
Не знаю, як тепер і бути. Благословити Валерію свою, чи відмовляти від такого кавалера?
19.09.2023
Головна картинка ілюстративна.
