– В тебе подруг нема, що ти маєш платити, щоб тебе почули?
– То які в тебе в твоєму віці можуть бути проблеми? Якби ти з моє життя прожила? Що то зараз за молодь пішла.
Останнє від моєї бабусі, яка не розуміє, що можна на будь-що захворіти, коли треба йти працювати в поле чи коло дому. Саме через хворобливість, вона вважає шлюб мами й тата невдалим.
– Нагородив Бог зятьком, як тільки робота, то він в лікарню! А ви жінки самі як воли робіть!
Якщо чесно, то я не розумію навіщо працювати так тяжко на корів і свиней, якщо ті всі продукти в кінцевому результаті ніхто з нас не їсть.
Татові жирне не можна, я теж стараюся на сало та сальтисон не напирати. Залишається мама з бабусею.
Бабуся звикла, що в супі має бути щось м’ясне, але вона забороняє збирати весь отой жир, бо тоді вийде, що суп пісний.
– А для чого я туди кістку кидала, якщо жир збирати? То навпаки, корисно і смачно! Організму таке лиш і треба.
Скажу, що після такого харчування в тата починається печія, та й у мене теж. Далі тато соромиться казати мамі, що вже почалося загострення і коли вже треба їхати в лікарню, бо він не витримує, бабуся його виправляє отими словами:
– О, починається робота, раз зять їде геть.
І ще, мама бабусі підспівує! Вона так само злиться на тата, що він мусить їхати в лікарню, бо тоді їй треба більше працювати.
А те, що вони обоє своїми руками це спричинили – це до них ну просто не доходить!
Далі вони чіпляються до мене з головним питанням – коли весілля?
Те, що мені лиш двадцять два роки, для них вже «двадцять два роки».
– Я в твої роки вже двоє дітей мала, – це бабуся втішає.
– А я в твої роки вже двічі на буряки їздила, – додає мама.
Думала, що на навчанні буде легше, але де там!
Мама й бабуся постійно телефонують з питаннями чи я їла і чи вдома. По сто разів на день!
А коли приїжджаю додому, то питають чи не знайшла собі хлопця!
Подруг у мене трохи є, але з ними не поговориш про такі речі, які мене дійсно турбують, бо ж вони сьогодні зі мною добрі, а завтра посваримося і вже всі мої секрети не секрети.
Скажу так, що я настільки виснажилася від того, що від мене очікують негайного шлюбу з дітьми навіки вічні, що це мене починає турбувати.
Шлюбом мої рідні виправдовують все – цінність життя, цінність жінки, цінність людини. Треба одружитися і працювати так само, як вони – важко і даремно, їсти насилу плоди своєї праці «шкода аби не пропало», не мати спокою ні в день ні в ночі з тією господаркою і все життя жалітися, що ніхто не допомагає і не цінує.
Саме тому я звернулася до психолога і знаєте – страшенно рада! Це єдине місце, де я можу не лише голосно казати правду, але й в собі відкривати такі речі, які ховала і перед собою таїла. Я можу вільно говорити і мене ніхто не переб’є та не почне виправляти як має бути правильно по-їхньому.
Я не кажу, що не мрію про хорошого хлопця чи родину. Звичайно, що хочеться мати кохання в житті, але, по-правді, я не готова жити зі своєю родиною. А от вони кожного разу наголошують, що я зобов’язана привести в дім зятя аби в усьому допомагав.
– Ти у нас одиначка, – каже бабуся, – тому це твоя хата і ти тут будеш жити і тут будуть жити твої діти. А зять, сподіваюся, буде мати краще здоров’я, ніж твій тато.
Навіть, не уявляю, що буде, коли я скажу, що ні за які гроші не хочу з ними жити, а, навпаки, мрію знайти роботу після закінчення університету подалі від них.
Фото Ярослава Романюка.