Коли ми з чоловіком вирішили розлучитися, я не могла повірити, що моя донька Ліля зробить такий вибір

Вона сказала, що хоче залишитися з батьком. Цей момент був одним із найскладніших у моєму житті. Під час суду вона сказала багато речей, які були точно не про мене, вона намагалася показати, що я була поганою матір’ю. Кожне її слово закарбувалося у моїй пам’яті на всі ці роки. Я розуміла, що вона робила все це під впливом батька, але це не робило легшим те, що відбувалося.

Пройшло декілька років, і я жила своїм життям, звикала до самотності, будувала щось нове для себе. Вона інколи телефонувала, ми бачилися кілька разів, але ті зустрічі були натягнутими. Я не могла забути того, що вона казала, і того, як віддалила від мене своє серце.

А тепер, коли її батька раптово не стало, Ліля знову з’явилася на порозі мого дому. Вона сказала, що їй треба довчитися, що квартира батька тепер належить мачусі, і що вона не знає, куди йти. В її очах був сум, страх і певна міра провини, але й очікування, ніби вона розуміє, що я її прийму, бо я мати.

І ось я стою перед вибором. Чи прийняти її назад? Прийняти доньку, яка колись так легко відмовилася від мене, яка на суді говорила такі слова, що їх неможливо забути? Чи можу я закрити очі на минуле і відкрити їй двері свого дому і серця, як вона це зробила з її батьком?

Я завжди мріяла про те, щоб у нас з Лілею були добрі, теплі стосунки, але життя склалося інакше. Тепер вона потребує мене, але чи готова я до цього? Чи зможу я довіряти їй знову? У моєму серці ще свіжі спогади, і я не знаю, чи здатна я відпустити їх.

Мені хочеться допомогти їй, але водночас я боюся знову бути обдуреною, знову втратити довіру і бути відкинутою, коли їй стане зручно.

Що робити? Як правильно вчинити? Чи заслуговує вона на другий шанс, чи це буде помилкою? Можливо, я повинна бути мудрою і відпустити всі образи, але чи зможу я це зробити?

You cannot copy content of this page