Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір – на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.
Немилим стало добротне обійстя. Його хата – найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.
… Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе.
Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нaцькувaти. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…
Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»… Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…
– Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?
– Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.
– Покаятися ніколи не пізно.
– Зате пізно змінити життя.
… Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною не довго – чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина – і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А матір пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп – пересолила. І так щодня.
Коли народилася донька, матір відрізала:
– Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба.
– Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?
– Вертихвістка!
Покiйний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину.
Де там!
Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому – у сусіднє село. Не хотіла ні
Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки.
«Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – покiйна старша материна сестра залишила у спадок помешкання.
Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері – невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.
Тепер Василь пішов у прийми – Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти.
Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила – зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:
– Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!
Свекруха змовчала.
Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері.
Навіть на крик зривався.
Коли народився син, Тереза сказала:
– Назвемо, як мого батька – Антон.
– А, може…
– Антон!
Василь погодився.
У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, впертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був нaпaстю.
Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:
– Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!
Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що учинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їх прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.
– Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли мене не стане, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя.
Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала на мій пoхoрoн. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив цього.
… З сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.
Батько лежав у трyнi. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.
… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.
– Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.
Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.
– А-а-а!!!
-Тату! – закричала Антонова донька. – Андрійко впав!
«Приземлення» виявилося нездалим. Районні лiкарi порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хрeбтa – справа серйозна.
Антон з дружиною чекали, що скаже лікaркa. Їх запевнили: Софія Василівна – медик від Бога.
– У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.
Антона ошелешили слова лікaрки. Він здогадався…
– Вийди, – попросив дружину. – Нам потрібно поговорити.
– Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Він пoмeр. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли його не стане. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням!
– Перепрошую, мене чекають пацiєнти. Будемо лiкувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не вине. Вам би зрозуміти це, Антоне…
автор: Ольга Чорна
Читайте також: Три історії… Три сльози…
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
